Читати книгу - "Святослав (укр.)"

– То є недобра риба, – кинулись до князя люди. – Ці купці навмисне ховають її, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця – то отрута для людини.

Князь Святослав подивився на купців і рибу, що лежала перед ними. Риба була справді недобра, зіпсована. А серед трьох купців, які стояли над нею, князь побачив і смиренного Калокіра.

– Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до греків, – звелів князь Святослав і, звертаючись вже до Калокіра, додав: – А ви, купці, не давайте людям моїм отрути і ти, патрикію Калокіре, такожде.

Блідий, розгублений Калокір стояв перед князем Святославом і мимрив:

– Я не дам отрути, княже!

Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на коні, виїхав з невеликою дружиною за Доростол і зупинився на високому пагорку. Звідси видно було далекі схили гір, перейняту темними лісами рівнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечірню годину величезну чашу з дивним синім вином, город над Дунаєм, багряне від останнього сонячного проміння плесо, далекий лівий берег.

Чи міг думати у цю вечірню годину князь Святослав, що мине один тільки день і на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг імператор Візантії Іоанн, що легіони його заллють усю цю чашу-долину, на плесі Дунаю з’являться кораблі, а він, князь Святослав, і вої його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного світу тільки в одному куточку – у городі-фортеці, що темніє на скелях над Дунаєм?!

Ні, навіть у цей останній вечір князь Святослав не вірив, що так може статись. Але він хотів бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до січі й думав, як йому зустрічати й перемогти Візантію.

У імператора Візантії, як Святослав уже знав, було п’ятдесят-шістдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрізь по схилах і в долині встає курява, з гори по Дунаю поспішають лодії, – то до нього ідуть і йдуть болгари. Були б сили й час – вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стінами Доростола, стала б попліч із воями Русі.

Імператор Візантії йде битим шляхом, що тягнеться від Дунаю аж до Преслави. А в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його воїв, що намагаються вийти взап’ять, – і це знає князь Святослав. Руські полки стоять, де треба, – від берегів Дунаю, вище від Доростола, підковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже від Доростола. Яким би шляхом не пробував підійти імператор, пошле він першими на бій безсмертних вершників чи смертних оплітів, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут на долині неминуче станеться велика січа, до якої давно вже готові вої князя Святослава.

«А коли, – князь Святослав думав і про це, – а коли не одоліють руські вої в цій страшній січі? Що робити далі, як боротися тоді?» У присмерках повертався він до города, де, може, довго їм доведеться сидіти, боротись. Проїхав вздовж стін, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пізній час, працювали тисячі людей. Ні, нелегко буде воям імператора пройти між рядів гострих кілків, пролізти ровами, де також стирчать кілки, подолати вали, дертись на стіни, над якими вгорі нависли заборола, звідки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись каміння!..

Доростол і всередині був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попід стіною навкруг всього города, ніби обіймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города підходив ворог, ця вулиця ставала справжнім військовим табором: тут збирались і звідси піднімались на городниці вої, тут завжди приготовлені були купи піску й каміння, стояли казани з смолою, лежала всіляка зброя.

І зараз, у пізню цю вечірню годину, скільки не їхав вздовж стіни князь Святослав, він бачив свої полки, своїх воїв… Дивно, але чомусь вони стали в городі так, ніби вся Русь тепер вкладалась у цих стінах: біля північних веж – новгородці, полочани, полки верхніх земель, біля західних воріт, що виходили до гір, – вої з Червенської землі, волиняни, дуліби, а під стінами від Дунаю були, ніби це відбувалося над Дніпром, – чернігівці, переяславці, всі поляни…

Так вони називали й ворота у городі: північні – Новгородськими, південні – Перевесищанськими, ті, що виходили до Дунаю, – Подольськими. Усе, як на Русі, як у Києві-городі!

За стіною й головною вулицею починався город, тут стояло кількасот будинків, невелика частина яких зроблена була з каменю. Більшість будинків, халуп, хиж побудовані були, як і по всій Болгарії, з дерева, лози, помащені глиною. А ще було чимало і землянок-бурделів, виритих просто в землі, прикритих гіллям або дерном.

Тільки ближче до Дунаю, біля воріт, що називались тепер Подольськими, так само, як і в Києві на Горі, стояли на скелях кращі будинки: з лівого боку – церква й невеликий монастир, де жив патріарх Даміан, з правого – будинки боляр і боїлів, що не збиралися нікуди виїжджати, недалеко від Перевесищанської вежі – великий будинок кметя Банка, що давно втік з дружиною до Преслави. З високої вежі цього будинку було видно в добру годину гори на заході, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кілька рукавів, линув по долині, далекий лівий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.

Посередині ж города, на рівній, утрамбованій за сотні літ тисячами тисяч людських ніг площі був торг – неодмінна частина кожного города того часу. На торзі звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купці доростольські. Кращий куточок торгу займали раніше купці з Константинополя й зі Сходу. Земля біля двох каменів, що височіли край торгу від Дунаю, була полита сльозами – там продавали рабів.

Зупинивши серед цієї великої площі коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Ні, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарські вози, в небі темніли підійняті голоблі, то тут, то там горіли вогнища, над якими висіли казани. Люди сиділи родинами, родини – селами, села – волостями. Тут були старі й малі, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, біля вогнища, лунала смутна болгарська пісня. А слухали її, спершись на списи, руські вої…

Тихо, тихо Дунай воду несе…

І князю Святославу, що натомився за день і мав