Читати книгу - "Дім, в якому…"

зав­жди, воліючи його над іншими; того, хто сидить тут, не видно ні знизу, ні з вікон, це самісіньке серце дерева.

Горбач утомився від свого відлюдництва. Важко залишатися самому, якщо звикнув жити серед багатьох, якщо те, чим прагнув заспокоїти себе, не принесло полегкості.

Місяць світить ночами на повну силу, повітря пахне тривогою. Горбач — частина тривоги, від якої він утік; він приніс її з собою і розмістив серед гілок, сподіваючись, що тиша й життя на дереві що-небудь з цим вдіють, що-небудь, чого не може вдіяти з цим він сам. Усі поводяться однаково. Метаються, прагнучи заховати все своє якомога глибше в себе, ховаються самі та ховають своїх птахів, задкують, задкують і пахнуть страхом; прагнучи при цьому посміхатися, сипати дотепами, сваритися, живитися й розмножуватися, а Горбач не вміє, як усі, його вистачає тільки на першу, відверту частину дій, і це робить його ще нещаснішим.

Запах ванілі й немитого волосся. Ваніль він носить на шиї в мішечку з люльковим тютюном.

Вони мовчать, поки Горбач збирає слова для Сліпого, поки Сліпий чекає, що він їх збере, а потім Горбач іде по тряскій гілці кудись, повертається, сідає навпроти й починає грати. Дуже тихо. Майже колискову, але колискову неправильну, в ній немає ні спокою, ні ласки; крізь її підкреслену ніжність на Сліпого віє холодом його самоти. Сліпий чекає, що це зникне, коли Горбач захопиться й забуде про його присутність, про те, що грає він не для себе, але той не забуває.

— Ти задоволений?

Сліпий протягує руку.

— Дай-но. Я нагадаю тобі дещо.

Флейта лягає на долоню. Навіть не тепла — гаряча, які ті ділянки стін, на яких щойно писали щось важливе. Сліди від рук зав­жди жагучіші та виразніші. На долонях Сліпого струмують закривини дерева, мертве дерево лягає у слід від живого, і він грає пісню, почуту колись, у ній вітер, летюче листя, і людина в центрі вихорового виру з листків, захищена від усього й водночас беззахисна. Сліпий грає добре, бо не вперше, йому нічого соромитися, він нічого не зіпсував.

— Що це? — питає Горбач.

— Те, що ти грав колись у дворі. Не пам’ятаєш?

Горбач хитає головою. Вони часто так відповідають Сліпому, і тільки потім похоплюються й озвучують свої гримаси та жести, коли в цьому зазвичай уже немає потреби.

— Не пам’ятаю такого.

Сліпий грає ще один уривок, чуючи з відчуженого мовчання Горбача, що він так і не впізнав свою пісню.

— Надто багато повторів.

Сліпий не каже, що це його повтори, що це він так креслив навколо себе захисну мережу, що магія монотонності в тому якраз і полягає, що сама себе замикає в коло, повторюючись знову й знову, поки кінець не зімкнеться з початком, створивши непроникну зону довкіл того, хто грає. Замість несказаних слів він повертає флейту. Чужі пісні з чужих платівок зіпсували Горбача; навіть живучи на дереві, він більше не може чаклувати. Тепер йому здається примітивними наспівами те, що він робив колись так добре.

— Дерево не йде на користь тобі, — каже Сліпий. — Самота теж. Спускайся, пошукай унизу те, що втратив. Може, знайдеш більше, ніж очікуєш знайти, сидячи тут.

— Звідки ти знаєш, що я хочу знайти, сидячи тут? І що вже знайшов? З чого ти взяв, ніби знаєш, що діється у мене в голові?

Нанетта опереним мішком падає на плече Сліпому й пристрасно клює в мочку вуха.

— А може, ти спустишся сам і перестанеш мене діймати? — питає Горбач, знімаючи з нього птаха. — Може, даси мені спокій?

Відсторонившись від його слів, тону й каркання Нанетти, не вгадуючи їхніх дій зі спричиненого ними шуму, Сліпий викликає в пам’яті плюскіт плавників великої риби, яка плаває в ночвах, і весь занурюється в цей звук. Колись давно хтось зробив це. Пустив рибу в ноч­ви з водою та поставив їх на підлогу в кімнаті, де він жив. Сліпий просидів поряд із тими ночвами стільки годин, що тепер може викликати ці звуки навіть у найгаласливішому місці, викликати — і заколисати себе ними. Відтак він приносить свою велику рибу, поселяє у гілках дуба, наче птаха з лускою, і залишає плюскатися й плавати серед листя. Що довше риба це робить, то йому спокійніше. Він гасить усі звуки, крім її тихого плюскоту, і тримає світ під водою. Коли трохи згодом він торкається гілки, біля якої сидить, кора не тепліша за його пальці, адже він змив із дуба всі сліди минулого, і якийсь час дерево стоятиме недіткнутим, як передвічний дуб у передвічній пущі.

Горбач притихає, ніби почувши створене ним.

Десятки стежин понад ними, які витончуються й обриваються в ніщоту, десятки різних шляхів, товщі та вужчі, і всі закінчуються однаково, але тільки для незрячих. Найвищі піднімають над кроною, і якщо повзти ними до кінця, можна відчути, як вони прогинаються під твоєю вагою, а якщо буде вітер, можна почути поскрипування невидимих дверей, і погойдатися зі своєю гілкою над порожнечею, принюхуючись до закритого шляху. Сліпий видирається на цей дуб, коли нудьгує за Лісом. Рукам і ногам неспокійно, голова наповнена словами, і він має розкраду, посилаючи себе вгору по водостічних трубах, по цегляній кладці — до даху, чарунками дворової сітки, стовбурами дерев — до найламкіших гілок. Він подобається собі, коли робить такі речі. На дубі він не був уже давно. Йому добре тут, як у знайомому будинку, і навіть якщо Горбач зараз прожене його, він забере із собою дещо цінне. Його тривогу та страх. Давню пісню, запах тютюну, радість Нанетти та плюскіт плавців тієї рибини серед дубового віття. Образ маленької дівчинки, яка сидить навпочіпки й смокче палець, дівчинки з важким поглядом, у брудному платтячку зі слідами яєчного жовтка і крові. В обдертих сандаликах. Цей образ лякає Горбача. Він забере його з собою.

— Що ти береш у нас без дозволу, не запитавши, Сліпий? — різко питає Горбач. — Що ти зав­жди береш у нас, не запитавши?

Сліпий — приголомшений його чуйністю, майже наляканий, — обпирається ліктем об шорсткаву гілку. «Завжди? У нас?» Що він зав­жди бере у них, зокрема у Горбача, не запитавши, і чому Горбач заговорив про це саме зараз, коли він зрозумів, що Сліпий щось узяв? Він перемішує та знову складає сказані Горбачем слова, уважно вслухуючись у них, і нарешті розуміє, що Горбач мав на увазі не зовсім те, про що він подумав спочатку. Не те, що Сліпий узяв у нього тепер.

— Усі хапають, де можуть, — каже він. — Хіба ти не такий? Усі ми беремо щось один в одного.

Гілка Горбача здригається від його руху, може, він сіпнувся, а може, стукнув по ній.

— Усі беруть. Але ти особливо. Ти жадібний, Сліпий. Ти береш, як злодій, і це відразу помітно. Іноді мені здається, що ти годуєшся нашими думками, що самого тебе немає, а є тільки те, що ти забрав у нас, і це вкрадене... Воно ходить серед нас, розмовляє та принюхується, і вдає, нібито нічим не відрізняється від будь-кого іншого. Іноді я відчуваю, як порожнію від твоєї присутності, іноді я чую свої слова від тебе, слова, яких при тобі не вимовляв. Логи називають тебе перевертнем. Кажуть, що