Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Лікіт відвернувся і судомно зітхнув, прикривши на мить обличчя руками. Але вже за хвилину струснув головою, наче відігнав непрошену слабкість.

— Він завжди мріяв померти так: у вогні битви, сповненим сил. З чистим серцем, б'ючись за те, що йому близьке і дороге. Це доля, гідна великого воїна і знатного чоловіка, тож я не хочу затьмарювати спогади горем. Впевнений, дух Лонхата уже далеко, він вільний від тягаря минулого... На відміну від мене. Я не можу поїхати зараз й покинути тих, з ким звела мене власна доля, — він невизначено кивнув головою у бік табору. — Я кажу це не через гордість чи образи, просто все надто ускладнилося. Мій загін, наші побратими… Ми всі зобов'язані одне одному життями, та й демони змусили мене багато що переосмислити. Я бачив, як ті потвори рвуть живих людей на шмаття. Людей, які навіть зброю до рук не брали. За що, чому, навіщо? Це було винищення, якому треба протистояти. Піти зараз? Сховатися за благородним виправданням й кинути друзів? Дядько б не зрозумів і не прийняв такий вчинок. Можливо, коли закінчиться війна і мине рік, виділений мені вашим герцогом, я повернуся додому, але не зараз.

Ульф здивовано ковзнув поглядом по насупленим бровам юнака, міцно зчепленим пальцям рук, вперто стиснутим губам. Це не було порожнє хизування чи бажання здатися більш дорослим, як кілька місяців тому. Скоріше — віслюча впевненість в тому, що він мусить обрати по-справжньому правильний шлях. 

— Може, подумаєш іще? Чим далі від Міати відходитимо, тим важче буде повернутися.

«Чи взагалі неможливо, адже будь-який бій може стати для тебе останнім», — не став закінчувати фразу Ульф, але Лікіт і так усе зрозумів. Юнак підвівся на ноги й глибоко вклонився:

— Дякую, що принесли мені вісті особисто. Я ціную це більше, ніж можу показати. Спасибі також за пропозицію допомоги. Тепер я знаю, що жалість, подарована щирим серцем, не може образити чи принизити. Але моє рішення остаточне.

Він витягся, коротко кивнув і запитав безпристрасно, як підлеглий у командира:

— Тепер я можу йти?

— Звісно, — Ульф теж підвівся на ноги. — Та якщо передумаєш, захочеш запитати про щось або просто знадобиться порада, завжди буду радий допомогти. 

— Дякую, мій лорде.

Лікіт розвернувся і пішов геть. Але не встигли його кроки затихнути в темряві, як Чорний Вовк знову гукнув:

— Стривай-но! — Юнак слухняно завмер і озирнувся. — Мені от сяйнула одна думка. Зараз буде чимало змін для всіх нас, гадаю, мені знадобиться особистий помічник і зброєносець. Хтось, готовий бути на побігеньках вдень і вночі, у спеку й холод, без особливої платні й навіть упевненості, що встигне перекусити, лише за сумнівну винагороду вважатися моїм учнем, — в його тоні прослизнула ледь помітна нотка глузування, яка неочікувано змусила хлопця посміхнутися. — Якщо хочеш, звісно. Подивимося, на що ти здатен.

— Це було б величезною честю, — Лікіт від хвилювання навіть трохи розгубився. — Але, мій лорде, як же мій загін, моя десятка? Я не можу покинути їх. Тобто я хотів би скористатися вашою пропозицією, навіть дуже хотів, але… — він остаточно збився й замовк, не знаючи, як підібрати правильні слова.

— Ти сильно прив'язався до друзів, так, хлопче?

— Ми разом билися з демонами, — озвався Лікіт ледь чутно. — І вижили теж разом.

— Тоді поки що залишайся з ними, — вирішив Ульф. — До закінчення цього походу будеш служити з розвідниками. Та коли увійдемо до Дармсуду, все одно доведеться щось міняти. Якщо обидва виживемо, перейдеш до мене. Згоден?

— Прийму ваше запрошення з вдячністю!

— Ну, тоді бережи себе, хольдінг. Ще побачимося.