Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— О котрій годині заїхати за вами? — поцікавився він, зупинивши мінівен перед знайомою розвилкою.
— Ну... Як завжди, — заговорив Андрюс плутано, розуміючи, що «як завжди» — неправильно і приносить незручність не тільки Барборі. — Ні, краще раніше. Об одинадцятій... або о пів на одинадцяту.
Водій кивнув.
— Я посигналю, коли під’їду! — сказав він.
Машина поїхала. Андрюса самі ноги тягли до колючого дроту. А думав він про Поля і про сон, що повернув його в Париж, до церкви Чорної Мадонни на парастас за хлопчиком.
Переступивши через дротяну огорожу та зачепивши при цьому горішню сталеву нитку, Андрюс відчув слабкий удар струму. Й усміхнувся, вже заходячи далі, в глиб цього забороненого лісу.
Двадцять—тридцять кроків, і під ногами немов завібрувала, задихала земля. Він зупинився, огледівся. І вирушив ще далі вглиб. Він ніколи не доходив до дротяної огорожі з іншого боку. Цікаво, як довго до неї йти?
Позаду залишився знайомий, його рукою розчищений, його вухом нещодавно зігрітий шматочок землі. Але він пішов далі.
І зупинився там, де ще не був, біля дуже глибокої — метрів зо три — вирви давнього розриву міни або снаряда. Сів навпочіпки, погладив рукою опале листя — воно було сухим. Обережно розсунув його, оголив шматок землі. Ліг, приклав вухо. Й одразу ж пірнув у звуки та шуми нижнього світу. В очах спалахнула цікавість. На губах з’явилася обережна посмішка. Але вона зникла при перших же гучних, важких і сповільнених звуках, які в його уяві малювали завжди тільки одну картинку — іржавий снаряд намагається пролізти крізь ґрунт, начинений камінням і залізними уламками, видертись нагору, спливти, як підводний човен. І на тлі цього гулу з глухими металевими нотками стали проявлятися інші, слабкіші та ближчі звуки, звуки самого підземного життя. Може, і коріння дерев, що росли поблизу, потовщуючись і просуваючись, також тіснили землю, додаючи в неї свої звуки, які Андрюс не зміг би визначити та виділити з підземного гулу.
Він слухав землю не менше ніж півгодини, аж тут задзеленчав мобільник.
«Барбора», — трохи роздратовано подумав він, сівши на листя та витягуючи телефон із кишені куртки.
Але екран підказав ім’я того, хто телефонував, і це була не вона.
— Слухаю, привіт, Ганнібале! — сказав Поль.
— Вітаю! Ми поховали Поля, — важким голосом повідомив той, хто телефонував.
— Я знаю...
— Ну от і все, що я хотів тобі сказати.
— Зачекай, — попросив Андрюс. — Можна тебе про щось спитати?
— Так.
— Перед похороном його відспівували в церкві?
— Звісно.
— І ти приніс із собою мій ціпок, той, який я подарував Полю?
— Так, — у голосі Ганнібала зазвучали нотки подиву.
— А потім ти поклав його Полю в труну?
— Звідки ти знаєш?
— Поклав, а потім вийняв і пішов із ним?
— Я думав... я залишив його собі на пам’ять. Тобі хтось розповів?
— Ні, приснилося, — спокійно пояснив Андрюс.
— Це тебе Поль навчив? — обережно поцікавився Ганнібал.
— Чому?
— Його бабуся могла бачити уві сні те, що відбувається з родичами. І навчила його. Він тобі не казав?
— Ні, не казав...
— У нього скоро день народження, — вимовив Ганнібал, зітхнув і від’єднався. Короткі гудки змусили натиснути на кнопку відбою.
Довго сидів Андрюс на листі, затиснувши в долоні мобільний. Сидів і дивився, як наступає темрява, наближується, оточує його й оточила зрештою так, що видними залишилися тільки стовбури ближніх дерев.
Коли він знову опустив вухо до землі, звуки знизу стали набагато сильнішими. І далекі, глибокі, і ближні. Він просунувся ще трохи вперед і вибрав інше місце, де з півгодини насолоджувався, вбирав у себе ці шуми та вібрації. Час минав непомітно, і раптом над кронами лісу пролунав автомобільний сигнал.
Андрюс глянув на екран мобільника — пів на одинадцяту. Час додому.
Він не поспішав, ішов повільно. До світла фар залишалося ще хвилин десять ходи.
Перед ним виникла глибока вирва, а за нею три дрібних. Він зупинився. І здалося Андрюсові, що відчув він через підошви черевиків вібрацію землі. Зробив два кроки вперед, і вібрація ослабла. Повернувся на те саме місце і прислухався. Знову вона здалася сильнішою. Опустився, оголив шматочок землі. Приліг і приклав вухо. І знову почув гул і рух, прямо під собою, немов хтось тягнувся до нього залізною рукою знизу, й якби дотягнувся, то вилізли би із землі залізні пальці прямо поруч із його, Андрюса, головою.
Слухаючи цей рух, Андрюс раптом збагнув, що земля під його вухом тепла. Підняв голову і перевірив долонею — справді тепла, м’яка та піддатлива. Андрюс копнув її пальцями, і вона піддалася, немов і не була скріплена дерном трави. Андрюс двома долонями викопав ямку, розширив її та приклав вухо. Звуки, що долинали знизу, стали голоснішими, а сама земля здалася ще теплішою. Й Андрюс поглибив ямку і розширив. Нахилив голову і ледь дістав вухом до землі — було незручно і заболіла шия від незвичної напруги та незвичної пози. Гучність підземних шумів посилилася. Він знову опустив в ямку руки і став вигрібати долонями піддатливу, пухку землю, відчуваючи, як дрібне каміння чи шматочки заліза легко дряпають подушечки пальців.
Над кронами знову пролунав автомобільний сигнал. І Андрюс швидше запрацював руками, вже по лікоть занурившись у маленький рукотворний кратер. І раптом рука натрапила на щось тверде та тепле, пальці розчистили землю навколо перешкоди, а потім обмацали її. Гострий шорсткий кінчик мав правильну і знайому форму. Андрюс ще трохи розчистив землю навколо округлого предмета з гострим наконечником. Посвітив у яму мобільником. На дні стирчав детонатором вгору коричневий іржавий снаряд.
Андрюс усміхнувся. Згадав слова Крістофера про те, що земля виштовхує із себе міни, що не розірвалися.
«Не виштовхує, — подумав Андрюс. — Вони самі хочуть вибратися звідти! Якби виштовхувала, він би ліз стабілізатором вгору! А так він лізе носиком!»
— Давай я тобі допоможу! — прошепотів Андрюс і знову поліз руками в ямку.
...Гучний вибух збив своєю хвилею сову, що сиділа на гілці найближчого дерева, і вона, видавши дивний крик, шелеснула крилами, думаючи, що полетить. Однак упала.
Таксист-бельгієць, котрий сидів із кросвордом за кермом мінівена, здригнувся і впустив ручку. Вийшов із машини і застиг, вдивляючись туди, куди кілька годин тому пішов його рудоволосий пасажир. Коли він через кілька хвилин прийшов до тями, то рухи його стали різкими й нервовими. Він вихопив мобільник, набрав один номер, але відразу ж дав «відбій» і набрав інший номер. Притиснув телефон до скроні.
— Ну ж бо! Відповідайте! —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.