Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я згадав і пана де Люксембурґа тільки для того, щоб подібні компліменти не здалися їй дуже різкими щодо неї, але мені при цьому й на думку не спадало сумніватися в міцності його дружби. Ніщо з того, що бентежило і лякало мене в пані маршаловій, нітрохи не стосувалось його самого. Я не почував ані найменшої недовіри до його характеру, знаючи, що він слабкий, але не здатний до зради. Я не побоювався можливості його охолодження так само, як не чекав од нього і героїчної дружби. Простота і невимушеність нашого спілкування говорили про те, що ми обидва впевнені один в одному. І обидва мали рацію. Я шануватиму, ніжно любитиму пам’ять цієї шляхетної людини, поки живий. Хоч що робили, хоч як намагалися настроїти його проти мене, я до такої міри переконаний у тому, що він до кінця залишався моїм другом, начебто сам прийняв його останній подих.
У другий їхній приїзд в Монморансі влітку 1760 року, зважаючи на те, що «Юлія» була вже прочитана, я вирішив був читати «Еміля», щоб зберегти свій престиж перед пані де Люксембурґ, але це не мало такого успіху – чи тому, що предмет був їй не такий цікавий, чи саме читання встигло зрештою набриднути. Проте, вважаючи, що видавці завжди мене обдурюють, вона захотіла взяти на себе клопіт видання цієї книги, щоб воно дало мені більше вигоди. Я погодився за неодмінної умови, що його в жодному разі не друкуватимуть у Франції, з цього питання у нас навіть вийшла довга суперечка: я стверджував, що дозволу на видання ні за що не дадуть, і навіть просити про це ризиковано, а без дозволу цензури я не погоджувався друкувати свою книгу в межах королівства. Вона стверджувала, що з цензурою ніяких труднощів не виникне за тієї системи, яку запровадив тепер уряд. Вона знайшла спосіб привернути на свій бік пана де Мальзерба, і він написав мені з цього приводу власноручний довгий лист, де доводив, що такий твір, як «Сповідання віри савойського вікарія», повинен усюди зустрічати схвалення людства, і зокрема – французького двору. Я був здивований, що цей законник, завжди такий боязкий, раптом зробився таким зговірливим. Оскільки книга, особисто ним схвалена, тим самим ставала законною, я більше нічого не міг заперечити проти друкування. Але, через особливу делікатність, я зажадав, щоб її друкували в Голландії, а саме у Неольма. Я не тільки вказав на нього, а й письмово попередив його про це, погодившись, утім, щоб прибуток від видання пішов якому-небудь французькому книгопродавцю, і коли воно буде готове, то нехай його продають у Парижі чи де завгодно, оскільки продаж мене вже не стосувався. Ось те, про що ми дослівно домовилися з пані де Люксембурґ, після чого я передав їй свій рукопис.
Цього разу вона привезла з собою свою онучку, мадемуазель де Буффлер, тепер герцогиню де Лозен. Її звали Амелією. Це було чарівне створіння: її личко, ніжність, соромливість були справді невинні. Не можна уявити собі нічого милішого і привабливішого, ніж її зверхній вигляд, ніжнішого і невиннішого, ніж ті почуття, що вона викликала. До того ж вона була ще дитина, їй не було й одинадцяти років. Пані маршалова, якій вона здавалася занадто соромливою, всіляко намагалася її розворушити. Вона кілька разів дозволяла мені поцілувати дівчинку, що я робив із звичною своєю похмурістю. Замість ласкавих слів, які інший говорив би на моєму місці, я залишався безмовним, зніяковілим, і не знаю, хто більше соромився – бідолашне дівча чи я.
Якось я зустрів її саму на сходах малого замку: вона йшла від Терези, у якої сиділа її гувернантка. Не знаючи, що їй сказати, я попросив дозволу поцілувати її, і вона дозволила це так само простодушно, як прийняла мій поцілунок вранці з наказу своєї бабусі і в її присутності. Наступного дня, коли я читав «Еміля» в головах маршалової, я саме дійшов до місця, де справедливо засуджую те, що вчинив напередодні. Вона визнала мої зауваження цілком слушними і сказала з цього приводу щось дуже розумне, що змусило мене почервоніти. Як я проклинаю свою неймовірну дурість, що так часто надавала мені вульгарного і винуватого вигляду, тоді як я був тільки розгублений і збентежений! Подібний конфуз у людини, не позбавленої розуму, справляє навіть враження фальшивого виправдання. Можу, проте, присягнутися, що в цьому поцілунку, що заслуговує на осуд, як і в інших, серце і почуття мої були не менш чисті, ніж у мадемуазель Амелі; і можу навіть присягнутися, що якби цієї хвилини я міг уникнути зустрічі з нею, я зробив би це – не тому, що для мене не було великою втіхою бачити дівчинку, а тому, що мені просто було важко придумати і сказати їй мимохідь кілька приємних слів. Яким чином дитина бентежить людину, яка не боїться влади королів? На що зважитись? Як поводитися, коли у мене немає ніякої винахідливості? Коли я змушую себе заводити розмову із зустрічними людьми, я неодмінно кажу щось недоречне; якщо ж я нічого не говорю, мене вважають за мізантропа, дикуна, ведмедя. Цілковита дурість була б легшою для мене, але брак уміння поводитися в товаристві перетворював властиві мені здібності на знаряддя моєї загибелі.
Під кінець свого перебування в селі пані де Люксембурґ зробила добру справу, до якої і я деякою мірою долучився. Дідро дуже необережно образив княгиню де Робек, дочку пана де Люксембурґа, Паліссо, якому вона протегувала, помстився за неї, написавши комедію «Філософи»,[191] де показав мене у смішному вигляді, а Дідро вилаяв. Ймовірно, автор п’єси обійшовся зі мною м’якше не так з поваги до мене, як побоюючись викликати невдоволення батька своєї покровительки, оскільки він знав, що пан де Люксембурґ мене дуже любить. Книгопродавець Дюшен, з яким я до цього не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.