Читати книгу - "І будуть люди"

— А таке, що у людей свині як свині, а наших хоч сідлай! Рисаки рисаками!..

Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь так і горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.

Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.

Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, сіли їсти, а очі злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять.

Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак... І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?.. Б’ють один одного, а в матерів та жінок серця кров’ю спливають...» Коли лягли спати, Данилівна не витримала:

— Ви, хлопці, хоть сорочки свої познімайте! Я їх вам поперу та до ранку й просушу.

Не брикалися — постягали. Постелила ж бо їм Данилівна на долівці на запашному сіні такі чисті полотняні простирадла, що аж страшно було на них лягати.

Забрала оті сорочки, ще й спіднє забрала, нагріла води та й заходилася прати. Віджала, повикручувала, розвішала, зайшла ще раз до хати, де мертвим сном спали бійці. І все їй щось наче муля, все немов чогось недоробила. Поглянула на божницю, зрозуміла, в чім річ.

Там стояв прапор — точнісінько церковна хоругва, тільки не хрест угорі, а червона зірка. Той самий, що з ним уїхали до села червоні козаки. Весь прокурений, закіптюжений, він звисав важким полотнищем, посічений, пробитий осколками й кулями. Ні, не могла Данилівна на нього, на такого, й дивитися! Тихенько взяла, винесла геть із хати, одпорола, позалатувала старанно всі дірочки та й намочила у жлукті: хай одкисає, одпарюється од своєї й ворожої крові!

Ох, і влетіло ж Данилівні, коли червоні козаки проснулися та побачили голе-голісіньке древко! Командир аж затіпався, так і встромив у жінку страшнющі очі свої, як гострі кинджали:

— Де флаг? Де флаг?.. Атвечай — стрелят будем!

І вже справді дістає нагана, наставляє на перелякану на смерть Данилівну. А куди ж їй, бідній, «атвечати», коли в неї і душа не в п’ятах, а десь поза п’ятами!

Спасибі одному із них, наймолодшому: догадався заглянути в шаплика, дістати червоне полотнище.

— Зачем намочіл? Зачем намочіл?

Заливаючись рясними сльозами, «атвечала» Данилівна, що одпорола той прапор, і полатала, і намочила у лугові, бо не могла дивитись, який він подірявлений та закіптюжений.

— Я ж хотіла, щоб у вас усе було чисте...

Порозумілись. Помирилися. Командир навіть пробачення попросив:

— Сам понемаш: вайна... Ми стрелай, ані стрелай — зачем флаг уносил?..

Проводжала Данилівна всіх п’ятьох, як власних братів. Дивилася їм услід, коли вирушали в довжелезній колоні, усміхалася втішено: «Мої ж найчистіші».

— І такі вони мені, Олексіївно, всі близькі та рідні стали! Оце хочете вірте, хочете ні, а якби зустріла якого — одразу пізнала б!

— Ну, стара, годі, — зводиться із-за столу Васильович. — Час уже не ранній, а Олексіївна натомилася з дороги.

І хоч Таня й заперечує ввічливо, вона і справді відчуває себе втомленою. Не так дорогою, як власними роздумами, враженнями. Тому довго не могла заснути: все думала, як їй поведеться на новому місці; забулася вже після того, як повернувся із досвіток син господарів Василь та грюкнув

засувом.

«Цікаво, який він? — мляво думала Таня. — Схожий на батька чи на матір?.. Завтра зранку — до школи... Як мене там зустрінуть?..» І вже зовсім крізь сон — таке відчуття, наче вона чогось не зробила. Щось забула, лишила поза увагою...

Пригадала нарешті, що протягом усього вечора не подумала про Оксена. Так наче його й не було.

І хутора. Й отих довгих років, прожитих на ньому...

Проснулася Таня від того, що хтось дерся до неї на ліжко. Розплющила очі — Андрійко. В довгій, до п’ят, сорочці, з личком, розчервонілим від сну, з блискучими очима. Андрійко притулився до неї, блаженно засопів, і вигляд у нього тепер був не заклопотаний, а лукавий: обдурив-таки маму, що забороняла перебігати з ліжка на ліжко!

— Ма, давай почитаємо книжечку!

Таня розсміялася, цмокнула сина у щоку, швиденько схопилась із постелі: у вікна вже вливався світанок.

— Ма-а, почитай! — тягнув капризно син.

— Ніколи, Андрійку, хай потім, — відповіла Таня, підбираючи густе довге волосся. Знайшла шпильки, затисла в губах, підійшла до невеликого люстра, вмазаного в стіну, стала зачісуватися.

Люстречка того не вистачало навіть на все обличчя. Таня бачила то чоло, то високу брову, то підборіддя і губи, то ніс — воно наче розбивало її на скалки. Мабуть, дочка господарів більше заглядала у відра з водою чи в річку під вербами, аніж в оцей благенький шматочок скла.

Таня викладала косу, оглядаючи водночас кімнату, в якій вона віднині житиме із сином. Кімната була висока, скоріше на міський кшталт, аніж на сільський. Бо в селі кладуть стелю так, аби тільки не дістав головою, — чим вищі хазяїни, тим вище і стеля, — весь же час господарі проводять поза стінами, у дворі, на городі, в полі, а тут тільки переночувати, поїсти, а взимку краще зберігається тепло. Та й нащо підносити стелю — хіба мало неба, для чого прорубувати великі вікна у стінах, коли он того світла, того сонця надворі, хоч купайся в ньому!

Тут же були і великі вікна з пофарбованими у синій колір віконницями, і добре вимита підлога, вся кімната дихала отією чистою молодістю, що притаманна новим, щойно збудованим оселям. В одному кутку в золотих ризах висіли дві ікони, видно, вінчальні. А на стіні навпроти ліжка, поміж двома вікнами, — портрет Тараса Шевченка. В смушевій шапці, в кожусі із сивим коміром, дивиться пильно і мудро на далеких нащадків своїх: що вони роблять, чию ниву орють, чиї вони діти?

Довкола портрета — рушник. Великий, з тонкого білого полотна, вишитий чорною та червоною заполоччю. На одному крилі рушника — дівчина, лицем звернена до Шевченка, несе на коромислі відра з водою; на другому — теж дівчина з повними відрами води. А під тими дівчатами вишито: «Палажка іде і співа», «Галя іде і співа». Таня догадується, що то мати з дочкою. І хоч Палажка з’явилася на рушникові раніше від Галі, обидві однаково молоді в сердечному пориві напоїти водою Шевченка. І ще нижче, на самому крайчикові, приліпилися літери: «П. П. Д. В.» Таня довго ламала над тими літерами голову, а потім спитала в Данилівни.

— Та це ж я! — пояснила, тикаючи пальцем у літери. — Приходько Палажка Данилівна вишивала. Ото як знайшлася у мене