Читати книгу - "Жінка в пісках"

Ні, ми не такі простачки. Ось подивіться, і все зрозумієте.

Дівчина раптом занурює пальці обох рук у волосся, зриває його, мов шкурку стиглого персика, і сильно вдаряє мене довгим пасмом, що ніби стало окремою живою істотою, по передпліччю, а потім, поклавши перуку на ногу, завзято чухає коротко підстрижену руду голову. Схилене над умивальником барменове обличчя ледь-ледь змінює позу, і тепер його профіль, ставши на диво широким, застигає. На скроні — мабуть, від світла — залягла тінь, схожа на заглиблення або шрам. Його похмура незворушність — це лише зовнішня особливість його обличчя чи, може, ознака невиліковної хвороби, що проникла під шкіру й до самого серця? В усякому разі, мені не слід тут гаятися, нехтуючи цією пересторогою. Коли я забрав руку, дівчина, здригнувшись, звела коліна і глянула на мене, як на ворога.

— Видно, нема надії, що ви запросите мене на весілля?

— Що ми будемо робити? Якщо не поспішимо до фотостудії, то часу зовсім не залишиться.

Скінчилася пластинка. Миттєва тиша розриває вуха, а останні слова дівчини, ніби крила велетенського птаха, повисають над баром. Двоє чоловіків за столом поблизу дверей здивовано повертаються в наш бік. Та от музика знову заграла — тепер уже сумно бренькала гітара,— наче розріджуючи навколишнє повітря, яке не може відгородити нас від зовнішнього світу. Допивши залишки саке з содовою, я встаю з табурета.

— Вибачайте. Я згадав, що маю термінову справу.— Поверх обіцяних двох банкнот по тисячі ієн кладу стовпчиком додатково кілька стоієнових монет.— Гарно провів час, але, на жаль, мушу йти. Здається, залишилося трохи оплаченого часу, то, якщо не заперечуєте, я віддам його Тасіро-кунові. У вас, видно, ніяких особливих справ нема?

Обличчя та шия сп’янілого Тасіро налилися кров’ю, і лише кінчик носа та підборіддя залишилися білими, наче їх притиснули до шибки. Він мовчав і таким дивним способом нарешті дав зрозуміти, що погоджується.

— Ви, напевно, неодружений.— Дівчина відверто глузувала з молодого службовця.— Та все ж мали б знати, що гудзики на сорочці треба пришивати нитками одного кольору. Щоб людей не смішити.

Однак Тасіро, витираючи кінчиком пальця запітнілі окуляри, стоїть мовчки. Так само мовчки бармен опускає переді мною, мов сніжинку, рахунок за випите і перед тим, як узяти гроші, дає решту. Пройшовши мимо столика, за яким двоє чоловіків ведуть важливі переговори, я вже наближався до дверей, коли мене нечутно нездогнала дівчина. Запах дешевої косметики викликав в уяві ліжко вбогої жінки.

— А все-таки я пришлю вам запрошення на весілля,— сказала вона майже пошепки і на мить розгорнула поли накидки. Дівчина була голісінька. Гладка, але не пружна, а наче налита водою. Судячи з пушку внизу живота, вона справді зовсім не та, що позувала для фотографій.

— Така робота,— і дівчина вдавано сміється.— Ви можете не повірити, але совість у мене чиста. Та все одно моєму нареченому не хочеться, щоб я сюди ходила. Бо найголовніше для сім’ї — її надійність. Може, перед тим як я вийду заміж, ще раз зайдете?

Тасіро стоїть на одному місці, як велика театральна лялька. Злегка потиснувши жінчину руку на прощання, штовхаю двері. Вони знавісніло ячать, мов сполоханий птах, а холодний вітер уривається за комір і в рукави. Музика віддаляється, і що крок, то все більше її заглушує шум сірого міста. Тануть, розпливаються у тій пітьмі і мої почуття. Я прискорюю ходу і, прямуючи під небо неонових ламп, намагаюсь якомога швидше йти в ногу з перехожими...

Однак чим більше я пришвидшую кроки, то відчуваю, як хтось інший, невтомно переслідуючи свою мету, намагається мене догнати. Людей на тротуарах мало, зате потік таксі перед кінотеатром майже безперервний... Та я все йду... Може, тому, що нема вільних таксі... А може, хочу, щоб людина за моїми плечима якомога скоріше мене наздогнала.

Нарешті я чую уривчасте дихання того, хто порівнявся зі мною. Не змінюючи ходи, не обертаючись, я нехтую супутником, як власною тінню. Наче зголодніла мошва, в мої охололі вуха вдирається кволий, благальний голос.

«Що таке? Невже дівчина не сподобалась?.. А я думаю, в неї гарні ноги... Навіть улітку її тіло, напевне, прохолодне... У вас інший смак?.. Чого мовчите?.. Що, ви приголомшені?.. А що я міг зробити?.. В мене не було злого наміру... Навпаки, я старався вам догодити, та перегнув палицю... Невже я малодушний?.. Я себе ненавиджу... І завжди так, а знаю наперед, що каятимусь, хоч вішайся... І чого я такий вродився?.. Аж гидко... Забудьте про ту фальсифікацію пального... Ненароком наплів вам небилиць про це, бо, правду кажучи, роздрібні бази можуть заробити й чесною торгівлею, не балансуючи на небезпечній линві... А якщо й робиться щось недозволене, то це хіба за допомогою подвійної бухгалтерії, аби уникнути податку... Навіть якби підробка пального мала місце, ніхто заздалегідь не думає, що невеликий промах — і його схоплять за руку... Я не брешу... Одне слово, виставляє сторожу — фіктивну компанію, крах якої шкоди головній не завдасть... Тож нічого не вдасться рознюхати... Хоч скільки рознюхуй...»

Я не відповідаю. Не висловлюючи ні згоди, ні заперечення, йду такими ж кроками. На тротуарах людей стає щоразу більше. Як нічна комашня, вони спішать до штучного світла. На хвилину притихнувши, Тасіро не витримує моєї мовчанки і нетерпляче веде далі:

«Причини дві... Чому я мусив вдатися до вигадки?.. Я злякався... Ви розумієте?.. Як тільки я подумав, що начальник відділу Немуро зник безвісти без жодної причини, мені здалося, ніби мене самого покинули... Ні, трохи не те кажу... Скоріше я йому позаздрив, чи що... Я ще не зазнав нічого прекрасного в житті, як мене, тільки мене, здихалися... І тому я почав шукати хоча б якоїсь причини, пояснення і тим самим намагався знайти спокій... От що було в мене на душі... А крім того...