Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

дідусь Леопольд. Ще шість років тому ми звали його дідусем Леопольдом.

— Дідуньо! — крикнув я, і він вийшов до нас. Йому, напевно, вже перейшло за сімдесят. Він ледве совав ноги, і ноги мав калюхаті — прикмета, за якою пізнаєш старих кельнерів. Його світлі, вицвілі очі з червоними повіками за хитким пенсне вмить упізнали мене. Беззубий рот старого вже посміхався, вже розсунулися його білі пухнасті баки. Він задріботів до мене і взяв мою руку з такою ніжністю, з якою беруть птицю.

— О, як добре, що принаймні ви тут! — прошамкотів він. — Приходьте скоріше знову! Я матиму за честь, пане, обслужити вас сам! Нарешті у нас гість!

Мій тесть засміявся.

З тестем я мав переговорити. Тепер, як я вважав, мені відкрилися всі сходи, біля підніжжя яких я стояв. Нескінченне число сходинок налічували вони і ставали що вищі, то стрімкіші. Звичайно, можна було кинути Елізабет і більше нею не клопотатись. Однак про таку можливість я тоді й не думав. (Я й досі живу з усвідомленням того, що вона моя дружина.) Можливо, я перед нею завинив, навіть напевно. Можливо, також, що це моє колишнє, лише наполовину притлумлене кохання змушувало мене вважати, ніби мною рухає тільки сумління. Можливо, так проявилося моє бажання, безглузде бажання всіх молодих і підмолоджених чоловіків, з егоїзму за будь-яку ціну змусити жінку, яку вони колись кохали, а потім забули і яка тим часом змінилася, знову стати колишньою. Словом, я мав поговорити спочатку з тестем, а тоді з Елізабет.

Я зустрівся з тестем в барі старого готелю, де мене повинні були дуже добре знати. Щоб почуватися впевненіше, я за півгодини до зустрічі провів щось на кшталт розвідин. Так, усі вони були ще живі — два кельнери повернулися з війни і бармен теж. Так, вони навіть пригадали, що я їм дещо заборгував — до чого приємно мені було чути і це! Все там було тихим і лагідним. Денне світло м’яко сочилося крізь скляний дах. Вікон не було. Були старі добрі напої мирного часу. Мені принесли, як колись, старий «наполеон». «Ну й молодчина ж ти!» — захопився мій тесть. Ні, молодчиною я зовсім не був.

Я сказав йому, що хотів би тепер налагодити своє життя, точніше, наше життя. Відкладати рішучі заходи, так я сказав, я аж ніяк не збираюся. Спершу мені треба у всьому розібратися. Я людина скрупульозна.

Тесть спокійно все вислухав. Потім заговорив:

— Хочу тобі все сказати відверто. По-перше, я не знаю, чи збирається ще Елізабет з тобою жити, тобто чи любить вона тебе, — але це твоя, це ваша справа. По-друге, на що ти збираєшся жити? Що ти взагалі вмієш робити? У мирний час ти був багатим хлопцем з хорошого суспільства, тобто з того суспільства, до якого належав мій Бубі.

— Бубі! — Це був мій шваґер. Той самий Бубі, якого я з самого початку ненавидів усім нутром. Про нього я зовсім забув. — Де він? — запитав я.

— Загинув! — відповів тесть. Він замовк і одним махом осушив склянку. — Загинув 1916 року, — докинув він. Уперше мій тесть здався мені близькою і рідною людиною. — Отже, — правив він далі, — у тебе нічого немає і немає жодної професії. Що ж до мене, то я радник комерційний і навіть наділений дворянством. Але тепер це як бабі кадило. Армійське інтендантство заборгувало мені сотні тисяч. Їх мені ніхто не виплатить. У мене тільки і є, що кредит і трохи грошей в банку. Я ще молодий. Можу затіяти щось нове, масштабне. Ось узявся тепер, як бачиш, за прикладне мистецтво. Елізабет вчилася у цієї знаменитої Йоланти Сатмарі. «Майстерня Сатмарі» — під такою маркою цей мотлох може розійтися по всьому світу. Та й крім того, — мрійливо додав він, — пороху в моїй порохівниці ще вистачить!

Цього вислову для мене було достатньо, щоб тесть знову мені збридився. Мабуть, він це вловив, бо одразу по тому сказав:

— У вас грошей більше нема, я знаю, а от твоя матінка поки що про це не здогадується. Я можу взяти тебе в яку-небудь справу, якщо захочеш. Але спершу поговори з Елізабет. Бувай!

XXV

Отже, спершу я поговорив з Елізабет. Здавалось, я викопую щось таке, що сам сховав у землю. Чи штовхало мене на це почуття, чи вабила пристрасть до Елізабет? За народженням і вихованням схильний брати на себе відповідальність, а також прагнучи висловити різкий протест проти того ладу, який панував навколо мене і в якому я не зорієнтувався, я відчував, що зобов’язаний перш за все дати лад власним справам.

Елізабет справді прийшла в домовлену годину в ту кондитерську в центрі міста, де ми зустрічалися з нею раніше, в перші дні моєї закоханості. Я чекав її за нашим колишнім столиком. Мною заволоділи спогади, навіть сентиментальність. На мармуровій стільниці, здавалося мені, можна було б розгледіти деякі сліди наших, її рук. Звичайно, це була дитяча, смішна ідея. Я це розумів, однак силоміць до цієї ідеї себе привчав, просто-таки вганяв себе в неї, певною мірою заради того, щоб підмінити потребу «дати лад своєму життю» на яке-небудь почуття і в такий спосіб виправдати моє двостороннє з’ясування стосунків з Елізабет. Тоді я вперше відкрив для себе, що ми, люди, переживаємо все лише скоробіжно, швидко забуваємо і живемо набагато менше за будь-яку іншу істоту на землі. Я боявся Елізабет; війну, полон, В’ятку, повернення додому я майже викинув з пам’яті. Усі свої переживання тепер я так чи інакше співвідносив з Елізабет. А що вона, по суті, означала для мене порівняно із втратою моїх друзів Йозефа Бранка, Манеса Райзіґера, Яна Барановича і моєї батьківщини, мого світу? За літерою і духом як цивільних, так і церковних законів, Елізабет навіть не була мені дружиною. (У старій монархії ми могли б легко розлучитися, не кажучи вже про нинішні часи.) Чи викликала вона ще в мене бажання? Я глянув на годинник: за п’ять хвилин вона мала з’явитися сюди, а мені хотілося, щоб вона затрималася бодай ще на півгодини. Від страху я поїдав шоколадні птіфури