Читати книгу - "Останнє літо"

на прикметі особисто в Сталіна. Сталін сам вирішував його долю, сам розпоряджався нею. Ще сьогодні вранці, підписуючи указ про присвоєння звання, востаннє розпорядився за життя. Розпорядився й тепер, по смерті, наказавши поховати в Москві, поряд із законною дружиною.

Цього не сказав помічник Сталіна, коли передавав його слова по телефону. «Законною», — подумав уже тепер сам Захаров.

Те, що помічник так швидко подзвонив Захарову після його дзвінка, свідчило, яку велику увагу приділив сам Сталін тому, що сталося, тим більше, що він і раніш добре ставився до Серпіліна й робив йому в житті саме тільки добре.

Подумавши: «Саме тільки добре», Захаров відчув, як щось зачепилося за цю думку, перешкодило їй гладко пройти слідом за всіма іншими. І це «щось» було спомином про те, що сталося з Серпіліним за чотири роки до того, як Сталін наказав знайти його й повернути в армію. Це «щось» було також пов’язане зі Сталіним і заважало думати про саме тільки добре. І якби Захаров знав більше, ніж він знав і міг би глибше замислитися над цим «щось», думка його, напевне, втратила б свою рятівну прямоту і ясність. Але він не замислився, а тільки на секунду трохи зупинився перед чимось невидимим і незрозумілим. І думка його залишилася такою, якою й була спочатку, — думкою про те, що Сталін робив Серпіліну в його житті саме тільки добре.

Увійшов ад’ютант і сказав, що до армії приїхав командуючий фронтом і зараз у Бойка. «Коли не запросив мене, виходить, хоче спершу віч-на-віч поговорити з Бойком», — подумав трохи ображений цим Захаров.

Одразу ж після ад’ютанта зайшов Бастрюков, по суті без потреби; придумав собі справу, щоб мати змогу сказати, що повернувся з передової й був там під обстрілом.

Може, й так — чого не буває! Але якнайсвіжіші новини приніс те, що Захаров знав і без нього, ще вдень. Очей не замилив, але час відібрав.

Після нього зайшов редактор армійської газети.

Захаров не дуже втручався в його справи, давав думати самому, але сьогодні хотів подивитися статтю, яку просив підготувати. Не знижуючи ненависті до ворога, треба було разом з тим наголосити, що брати його в полон, і якнайбільше — річ корисна, та ще й така, за яку не шкодують нагород. Позавчора разом із Серпіліним слухали міркування про це начальника відділу по роботі серед військ противника.

У статті говорилося про факти особливо вдалого захоплення полонених і про нагородження солдатів, сержантів і офіцерів, які відзначилися при цьому.

Переглянувши її, Захаров знову згадав Серпіліна, при якому, коли сиділи разом, виникла думка дати таку статтю, і мовчки повернув гранки редакторові, кивнувши, що все гаразд.

Редактор затримався, розуміючи, що в армійській газеті не можуть і не друкуватимуть повідомлення про загибель командарма, проте запитливо подивився на Захарова: невже так нічого й не дамо в своїй газеті?

Редактор до війни не служив у армії, і логіка в нього в деяких випадках життя залишалася ще цивільна.

Захаров зрозумів його німе запитання і мовчки похитав головою: іди й не зачіпай цієї теми, без тебе сумно.

Редактор пішов, а Бойко подзвонив по телефону.

Захаров подумав, що треба йти до Батюка, але виявилося навпаки.

— Костянтине Прокоповичу, командуючий до вас пішов.

«Он як! І зі мною теж хоче віч-на-віч. З ним, зі мною, а потім разом, чи що?» — подумав Захаров і вийшов зустріти Батюка.

Іти від Бойка — немає чого. Довше на віліс сідати й злазити. Ніч була темна; ад’ютант — не Барабанов, а другий — ішов поруч з Батюком, тримаючи ліхтарика.

— Захаров! — гукнув Батюк, підходячи.

— Я, товаришу командуючий.

Батюк подав йому в темряві свою важку руку й сказав:

— Ходімо до тебе в хату. А ти залишся, подихай повітрям, — обернувся він до ад’ютанта.

Живлення від движка було добре, і, коли Батюк сказав: «Сядьмо», — й перший опустився на лаву навпроти.

Захаров при світлі міг добре роздивитись його обличчя.

Стомлене обличчя людини, яка вперше сіла після важкої роботи. «Так, робота була важка. Була й лишається», — дивлячись на Батюка, подумав Захаров не тільки про нього одного.

Батюк сидів, підперши кулаком своє важке, стомлене обличчя. Як сів, як обіперся ліктем об стіл, а підборіддя вткнув у кулак, так і сидів мовчки, наче збирався на силі.

— Лежить, як живий, — після тривалої мовчанки сказав Батюк і знизав плечима, ніби здивувався з власних слів.

Захаров також здивувався, але не з того, що було сказано, а з того, що Батюк ще по дорозі сюди, нікого не попередивши, заїхав у Теребеньки, в штаб тилу, попрощатися з Серпіліним.

— Ти вже попрощався, а я ні. І завтра часу не буде… Все-таки забагато ви давали йому їздити, правильно мені Бойко сказав!

«Сказав усе-таки! Цього й слід було від нього чекати. Говорив самому Серпіліну, говорив за життя, сказав і після смерті. В цьому весь його непоступливий характер. Зживемося, але буде нелегко», — подумав Захаров про себе та Бойка, наче того вже призначили командармом замість Серпіліна.

А вголос доповів, що сам опитав тих, хто був при тому. Всі в один голос підтверджують: випадок! Саме в цю поїздку ні на який риск не йшли. Поїхали з корпусу в корпус в об’їзд, де прицільного вогню по жодній ділянці не було.

— Це вже чув, — перервав Батюк. — Так і буває на війні. Ризикує підряд рік, другий, третій — і минається. А потім за все разом оділлється. Не можу примиритися, що такого командарма втратив! Зробив у цій операції для її успіху більше за будь-кого іншого, а навіть до Мінська не дійшов, не побачив наслідків зусиль! Я порушив питання, щоб у Мінську його поховати, заслужив на це. Може, й погодилися б, але, — він досадливо поморщився, — де зразу дві думки, жодна не проходить. Я — щоб у Мінську, а Львов уперся — щоб у Могильові. У