Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

class="p1">Новий звичай захоронень наприкінці І тис. н. е. поширився на всі слов’янські землі й,набувши певних локальних відмінностей, існував понад 500 років. Надалі розвиток поховального обряду відбувався шляхом заміни обряду тілоспалення обрядом тілопокладення під впливом християнства.

Велику роль у міфологічних уявленнях слов’ян відігравала вода. Її слов’яни вважали стихією, з якої утворився світ. Вони приписували воді особливу життєдайність і очищувальну силу. Поклоніння водам і джерелам повинно було захистити від засухи, оросити дощами ниви.

Згодом явища природи трансформувалися у людиноподібні божества, персоніфікувалися. Провідними в язичницькому пантеоні східних слов’ян були божества, пов’язані з аграрним культом, передусім божества сонця — Дажбог, Ярило, місяця — Хорс, вітру — Стрибог, рослинності — Переплут. Богом тварин був Велес. Мокош уособлювала богиню води, дощу, а отже, і родючості. Також вона була пов’язана із жіночим господарюванням. Ладо — бог веселощів і сімейного добробуту. Саме йому приносили жертви ті, хто брав шлюб. Із збільшенням ролі військових дружин пов’язується культ Перуна — бога грому та блискавок.

Про культ бога — творця блискавок і обожнення слов’янами природи свідчить і Прокопій Кесарійський. Згідно з його повідомлення слов’яни вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди. Прокопій Кесарійський зазначає, що слов’яни вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносять всім їм жертви. Слов’яни вважали, що грім є гуркотом колісниці Перуна, а блискавиці — то його стріли. Перун як божество, що насилає дощі, вважався творцем урожаїв, покровителем хліборобства.

З розвитком суспільства вибудовувалася ієрархія богів. На племінному рівні один із богів займав панівне становище, а на рівні общини або декількох споріднених общин божества могли бути іншими. У відомому язичницькому пантеоні князя Володимира були об’єднані боги, які були панівними у різних східнослов’янських землях. У західнослов’янських землях у племені ободритів головним божеством був Радогошт (Радегаст), у вагрів — Прове, у полабів — Жива (Сіва).

Слов’яни вважали, що боги живуть у лісах, гаях, горах, подалі від людських очей, де затишно і спокійно. Тому нерідко такі природні об’єкти вважалися священними. Там заборонялося ловити птахів, звірів, зрубувати дерева. У священних лісах і гаях, а іноді біля окремих дерев поклонялись якомусь божеству, приносили йому жертви. Особливо шанували дерева, що стояли поблизу джерел і криниць.

Улюбленим місцезнаходженням богів у слов’ян вважалися дубові гаї. Німецький історик XII ст. Гельмольд у «Слов’янській хроніці» розповідає, що святинею землі вагрів був священний гай, де серед дуже старих дерев були святі дуби. Там кожний другий день тижня збирався весь народ на чолі з князем і жерцем.

Про культ священних дерев свідчать три могутні дубові стовбури із устромленими у них щелепами кабана, підняті в різний час із Десни і Дніпра. Імовірно, ритуальне дійство (жертвопринесення молодих кабанів) відбиває сільськогосподарську спрямованість обряду і відбувалося на честь бога Перуна — покровителя землеробства.

З культовою метою використовувався печерний простір. У багатьох випадках язичницькі печерні сакральні об’єкти використовувалися потім християнами. Відомою пам’яткою такого типу є печерний скельний храм у с. Буша на Вінниччині. Він функціонував від II–V до XVI–XVII ст. Про використання цього культового місця у VI–VIII ст. слов’янами свідчать виявлені тут матеріали празько-корчацької і райковецької культур.

Певну функцію виконували сакральні камені — символи міцності і вічного існування. Передусім кам’яні плити використовували як жертовники (Рухотинське святилище). Очевидно, жертовником була пласка кам’яна плита з Межигір’я, що спиралася на три менших каменя. В одному з її кутів вибито хрест із двома канавками-стоками. Довкола каменя виявлені археологічні матеріали від доби раннього заліза до середньовіччя. Часто шановані камені знаходилися поруч зі святилищами або були їхньою частиною (святилища у Бабині, Нагорянах, Кулішівці).

Якщо вищі боги впорядковували космос і забезпечували найвищу людську цінність — життя, то на нижчому рівні численні міфологічні персонажі забезпечували порядок у господарстві та навколишній природі. Ними слов’яни з давніх-давен заселяли навколишній світ. Вони уявлялися людиноподібними, відрізнялися від вищих богів тим, що були переважно невидимими і позбавленими власних імен та індивідуальних рис.

Найбільш шанованими були ті з них, які опікувалися домом, господарством, природою, що входила до сфери економічної діяльності людини. Передусім це були лісовики і домовики. Лісовики дбали про звірів, а домовики опікувалися господарством і домівкою. Їх різновидами були обійстя, банник, хлівник, польовик тощо.

Морянами, водяниками, русалками слов’яни заселяли води. Цікаво, що русалки за давніми віруваннями можуть жити й у лісах і навіть у горах. Зимою вони сплять, а навесні прокидаються. Вважалося, що водяні духи й німфи віддячують людям за дари дощем. Безпосередньо з водою пов’язаний культ берегинь — особливих жіночих водяних істот.

Поширеною у слов’янському світі була Рожаниця — невидима жіноча істота, яка відповідала за щасливі пологи і визначала долю людини від часу її народження і протягом всього життя.

Повсякденне життя населення було просякнуте первісними віруваннями на сімейному та общинному рівні. Риси язичницького світосприйняття проявляються у сакралізації внутрішнього простору жител, хатніх печей, знаково-сиволічній орнаментації керамічного посуду, окремих металевих виробах культового призначення, могильниках і особливо святилищах.

Місця ритуальних церемоній слов’ян за соціальною значимістю поділяються на сімейні культові місця та общинні святилища. До сімейних культових місць передусім належать житла. Обрядова діяльність була спрямована на забезпечення добробуту мешканців шляхом проведення ритуальних дій, починаючи з обрядів на честь їхнього закладання. Стіни житла сприймалися як сакральний кордон між внутрішнім захищеним простором і зов­нішнім макрокосмосом, де діють природні сили. Домашню піч шанували як найближчий у повсякденному житті виразник божеств стихії вогню. Шанування печі було пов’язане і з культом хлібу. Сакралізованим був припічний простір, а також пічний кут.

Общинні святилища розміщувалися на околиці або у центрі селища і призначалися для здійснення ритуальних церемоній однією чи кількома спорідненими общинами. Це житла-святилища, святилища-жертовники (требища) і святилища відкритого типу (капища).

Святилища-житла розміщалися на селищах і відрізнялися від звичайних жител наявністю ритуальних предметів (ідол, священний посуд) і жертовного вогнища. Це найбільш рання форма святилищ. У житлі-святилищі райковецької культури в Хринівці на Південному Бузі знайдено ритуальні предмети та глиняні фігурки коня і свині.

Святилище-жертовник на поселенні празько-корчацької культури в Городку Хмельницької області складалося з майданчика викладеного камінням — власне жертовника, і ями для вогнища.

На селищі Микулинка святилище, що було відділене від крайніх жител незабудованим простором, являло собою овальний майданчик, оточений ровиком, більша частина якого була викладена камінням. Західну частину майданчика відділяв ще один ровик, утворюючи внутрішній простір святилища, в центрі якого виявлена стовпова яма зі стінками, обкладеними кам’яними плитками. У ній, очевидно, стояв язичницький ідол. У східній частині було ритуальне вогнище з добре пропеченим черенем. Виявлений на святилищі доволі багатий археологічний матеріал (ювелірні прикраси, уламки керамічного посуду, перепалені кістки тварин і птахів) є рештками жертвопринесень, численних тризн та інших обрядів, що тут здійснювались.

Святилища відкритого типу досліджені в Ягнятині поблизу селища празько-корчацької культури і на березі річки Гнилоп’ять на Житомирщині. Головним атрибутом таких святилищ був один або кілька ідолів разом із комплексом ритуальних об’єктів (будівель, ям, вогнищ/кострищ, жертовників). Назва святилищ такого типу — капище — походить від давньоруського слова «кап» — ідол.

За функціональним змістом до жертовних майданчиків близькі жертовні ями. Зокрема, така яма, заповнена перепаленими кістками свійських тварин, вугликами, перепаленими керамічного посуду, досліджена на могильнику ІХ–Х ст. городища Ревне І. Жертовна яма мала овальну форму. В центральній її