Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У IX ст. виникають городища-святилища як культові центри окремих племен і племінних об’єднань, що влаштовувалися на вершинах пагорбів, які панують над місцевістю. Жителі навколишніх селищ збиралися сюди на великі язичницькі свята або у зв’язку із важливими для племені подіями. Такими святилищами є Ржавинське, Горбівське, Рухотинське, Кулешівське на території України, Перинь під Новгородом, храм Триглава у Штеттіні і Святовида в Арконі на землях балтійських слов’ян.
У центрі городищ-святилищ були невеликі круглі або овальні площадки з плоскою поверхнею (капища), оточені одним чи двома рядами валів і ровами. Наявність валів довкола святилищ підтверджується літописом. Запроваджуючи християнство Володимир нищив язичницькі святині. За свідченнями літопису, він їх не тільки порубав, але й усюди розкопав. У ровах або ж на валах знаходилися кострища/вогнища, а у центрі площадки — ідол. Вогнища або вогняне жертовне коло (крада) були обов’язковими атрибутами святилищ, як і требище — місце принесення жертв. Довгі будинки на требищі, ймовірно, мали назву «хороми», яка пізніше трансформувалася в назву «храми».
За свідченнями літопису ідоли виготовляли головним чином із дерева. Зокрема Перун, поставлений Володимиром Великим у Києві, теж був дерев’яним.
Краще збереглися кам’яні ідоли. Відомі ідоли у вигляді простих тесаних чотирикутних стовпів із заокругленою, а в деяких випадках потовщеною, верхньою частиною. Інколи чотиригранний стовп завершується погруддям людини з рельєфно модельованою пластикою обличчя. Часто у верхній частині ідола зображено голову (зрідка з двома обличчями — чоловічим і жіночим, оберненими у протилежні сторони), погруддя, руки, атрибути (зокрема ритон — кубок для пиття у вигляді рога), знаки.
Городища-святилища споруджені, зазвичай, у центрі «гнізд» поселень, утворюючи, таким чином, культові центри племен. Жителі всієї округи збиралися сюди в часи великих язичницьких свят і молінь, або у зв’язку із важливими для племені подіями.
Відомі також язичницькі центри племінних об’єднань. Найважливішою ознакою таких центрів є їх ізольованість від поселень. Такі язичницькі комплекси розташовані у важкодоступних місцях, часто в горах, укритих лісами. Вони складалися з кількох святилищ зі складним плануванням. Тут знаходилися жертовні ями, капища, культові споруди, ритуальні колодязі та шановані природні об’єкти — джерела, печери.
Значний культовий центр східних слов’ян досліджений І. П. Русановою й Б. О. Тимощуком на правому березі р. Збруч на Тернопільщині. Він складався з трьох городищ-святилищ — Богіт, Звенигород, Говда, кожне з яких мало свої особливості. Функціонування цих пам’яток продовжувалося і після прийняття християнства, до XII–XIII ст., коли суспільно-політична боротьба зумовила ренесанс язичницьких вірувань.
Зі святилищем Богіт пов’язаний Збруцький ідол, знайдений у річці Збруч біля м. Гусятина Тернопільської області. Він являє собою чотирьохгранний стовп висотою 2,67 м, розділений по горизонталі на три нерівні частини (пояси), що відображають погляди слов’ян-язичників на будову Всесвіту. У верхній частині зображено чотири людські фігури під однією шапкою з відігнутими полями (можливо, різні іпостасі єдиного вищого бога). Це небо — світ богів. У середньому ярусі — земля з хороводом жінок та чоловіків. Нижній ярус — підземний світ, таємничі мешканці якого тримають на собі землю.
Слов’янські святилища свідчать про існування досить розвиненої та стійкої архітектури й атрибутики, що дозволяє говорити про глибокі традиції у спорудженні спеціальних місць для моління та жертвопринесення.
Жертвопринесення було основним у відправленні культу. При цьому виходили з того, що всі боги або духи померлих чи сакральні природні об’єкти потребували, як і люди, передусім їжі та напоїв, хоча б у символічній формі. З іншого боку, в основі ритуальних дій була людська вдячність, а також бажання забезпечити успіх тієї чи іншої справи. Прокопій Кесарійський повідомляє про звичай давати обітницю принести жертву богу в разі уникнення смерті під час хвороби або війни, яку виконують, і вважають, що саме цією жертвою гарантували собі порятунок.
Ритуали родового культу виконували, мабуть, голови сімейних общин, тоді як громадські культи були в руках ведунів, знахарів, волхвів і жерців. Жерці безпосередньо здійснювали обряд жертвопринесення. Ведунам, знахарям і волхвам приписували магічну премудрість і володіння особливою «поетичною» мовою, що робило з них зберігачів епічних сказань.
Почесна першість у виконанні найбільш важливих і урочистих ритуальних дій належала старійшинам, вождям, князям. Князі здійснювали свої сакральні функції під час полюддя — об’їзду підвладних племен.
Слов’яни вірили у чаклунство. Чаклунські дії здійснювалися шляхом різного роду обрядів і заклинань (замовлянь, шептань). До предметів заклинальної магії належать різноманітні амулети і обереги, які були покликані відганяти зло, захищати від наврочення. Найчастіше це різноманітні підвіски-амулети. Оберегами були різні предмети з металу, кістки, каменю, глини, які підвішували на шнурах або ж носили у мішечках. Ікла хижих звірів, головним чином ведмедя та вепра, використовували як обереги.
Із церемонією ворожіння та магічними діями навколо хліба пов’язуються керамічні вироби у вигляді округлих буханців хліба або їх мініатюрні копії — «хлібці», виявлені на слов’янських пам’ятках.
Про слов’янську язичницьку символіку можна судити із зображень на кераміці, різноманітних прикрасах, побутових та господарських предметах, а також на одязі та речах повсякденного вжитку. Всі вони несуть у собі ідеї, пов’язані із захистом людини від «злих сил» та господарським благополуччям. Це передусім знаки сонця (солярні) — різноманітні кола і кільця, хрести і свастика. Зигзаг або хвилястий орнамент — це знаки блискавки, вогню і води. Цілісний сюжет складають символічні зображення сонця, дощових хмар, блискавок і зораного поля на горщику, який, імовірно, використовували у ритуальних дійствах, покликаних забезпечити небесною вологою хліборобські ниви, що походить із поселення празько-корчацької культури Гореча на Верхньому Пруті.
Різноманітні за стилем зображення звірів, птахів і людей широко побутували у слов’янському середовищі з давніх часів. Яскравим прикладом є зображення на ранньосередньовічних застібках — фібулах.
Еволюція уявлень міфологічного світогляду давніх слов’ян простежується у переході від «наївного» міфологізму (обожнення явищ і об’єктів природи, визнання магічної сили за предметами і явищами зовнішнього світу) до «ідейно-теоретичної» міфології — спочатку конкретизації цих сил у зооморфних, а потім, — антропоморфних зображеннях — божествах. Із розвитком суспільства від родової до племінної структури антропоморфні боги змінювали свої функції, перетворювалися у більш універсальних і могутніх, вибудовувалася їхня чітка ієрархія. Вінцем цієї еволюції стала реформа князя Володимира, яка визначила коло антропоморфних божеств слов’янської держави — Київської Русі.
В язичництві давніх слов’ян, початок формування якого сягає глибинних шарів історії, сконцентроване релігійне світосприйняття великої кількості людських поколінь. Пройшовши ряд важливих етапів розвитку і не зникнувши із свідомості людей навіть у наступні століття, воно збереглося в багатьох елементах культури й побуту різних етнографічних груп слов’ян.
Міфи
Сказання стародавні
Юрій Мосенкіс
Серед міфологічної спадщини давніх часів зустрічається сила-силенна різноманітних образів. Одні з них сягають прадавніх часів, а інші — пов’язані вже з історичним минулим. Те, як вони формувалися, досить цікава тема для дослідження. Показовими щодо цього є два образи — прадавній — Ящура і цілком історичний — князя Кия, на прикладі яких ми покажемо, як створюються та живуть такі образи.
Ящер
Ящер, ящірка; ящур «саламандра» і «назва істоти, згадуваної у весняній хороводній грі, що носить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)», після закриття браузера.