Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

було перевірити, перевірити повторно та зняти підозри. Стекмен мав стежити за допитами понад двох сотень людей, які могли прямо чи непрямо бути причетні до вбивств.

«Убивства 22 калібру», як збагнув незабаром Стекмен, ставали важливішим за все в його житті. Треба лише мати терпіння, і все прийде: зачіпка, слід, прорив. І коли це станеться, він буде готовий, адже знає свою справу. Розслідування вбивств було його світом: він марив ним, жив ним, любив його.

Він народився і виріс під Колумбусом, пропрацював у поліції чотирнадцять років, вісім — детективом відділу вбивств. Уже будучи полісменом, три роки проходив навчання як помічник юриста в Капітолійській школі права. Наче все в його житті було підготовкою до цієї неймовірної справи.

Ще до того як застрелили Мартінів, він уже вів розслідування, пов’язані з «убивствами 22 калібру». Відколи Ненсі Яско вперше зателефонувала спитати, чи може він допомогти Клавдії, Стекмен тримав постійний зв’язок з окружними детективами, які шукали його поради щодо вбивств у Маккена. У той час він навіть попросив надіслати йому копію зізнання Клавдії й отримав його.

Стекмена вразило, що деякі детективи з Департаменту шерифа досі вважали, що Новатні, Політіс і Клавдія якось причетні до цих злочинів. Щойно взявшись за «вбивства 22 калібру», він допитав Клавдію та Марту. Ретельно переглянув допит, проведений Чемпом, і звірився з наданими Клавдією описами місця вбивства.

Він був задоволений, що в ніч убивств величезну кількість людей, включно з людьми з вулиці, приводили до будинку Маккена, доки тривав огляд місця злочину — з поважної причини, звісно. Для впізнання тіл. Люди поверталися до барів і переповідали іншим усе, що бачили. І Клавдія зібрала клаптик по клаптику чимало інформації.

Наразі він уже знав: якщо хтось покаже Клавдії кінчик пальця, вона швиденько схопить усю руку. І з розумінням до цього ставився. На запитання: «Звідки Клавдія дізналася те, що дізналася?», він відповідав, що вуличні перехожі, як і полісмени, присутні на місці злочину й занадто балакучі, слугували для неї джерелом інформації.

Після вбивства Мартінів Стекмен від імені Департаменту поліції Колумбуса домовився з головами правоохоронних служб двох міст і трьох округів, зайнятих у розслідуванні, що кожен, хто справді зрушить справу з місця, отримає від інших усе — всі арешти й докази, пов’язані зі злочинами.

Це буде логічно, відчував він, оскільки, теоретично, кожна служба вже знає те, що знають усі решта. Справа надто важлива — забагато людей загинуло, — щоб дозволити суперництву між департаментами вплинути на арешти й обвинувачення. Заздрощі, як відомо кожному, змушували детективів вести іншу гру, доки триває розслідування. Але, наполягав Стекмен, коли і якщо справа «піде», настане час усім об’єднатися.

Угоду він уклав неформально, у приватних розмовах, і взяв за це повну відповідальність. Так і має бути, відчував він, оскільки проблеми затримання серійних убивць доволі складні, та коли детективи та їхнє керівництво — сподіваючись, що їм буде зараховано розкриття великих справ, — приховують власну інформацію, убивці отримують перевагу.

Він чудово знав про інші випадки серійних убивств, новини про які розходилися по всій країні — про «Сина Сема» та «Гіллсайдського Душителя», — і про особливі проблеми навколо злочинів, розслідуваних кількома юрисдикціями.

На відміну від масових убивць, які губили велику кількість людей в один час і в одному місці, більшість серійних убивць мігрувала з міста до міста, тижнями, місяцями й навіть роками вистежуючи жертв по всьому округу чи штату. Оскільки справою займалися різні правоохоронні структури — помічники окружних шерифів, міська поліція й ФБР, кожна з яких передовсім була зацікавлена власними справами, — часто детективи не бачили почерку. Суперечливі методи розслідування, конкуренція між департаментами й надмірна реакція прокурорів на політичний тиск наляканого й обуреного загалу не раз давали фору серійним убивцям. Якщо ж когось із найневловиміших злочинців усе ж заарештовували, то найчастіше це траплялося випадково.

Але чимало з них — як-от «Джек-Різник», убивця шістьох жінок у Лондоні в 1888 році, чи «Зодіак», який вбив від шести до тридцяти семи людей у Каліфорнії, Неваді й Орегоні з 1966 по 1974 роки — так і не були впіймані.

Тож, попри добре знане суперництво між поліцією Колумбуса та міськими й окружними детективами в округах Ньюарк, Лікінґ і Франклін, Стекмен, ініціювавши укладання угоди, за якою «переможець отримує все», закликав п’ять правоохоронних служб працювати разом.

Дехто з його колег у Департаменті поліції Колумбуса не погодився зі Стекменом і почав критикувати його методи та його підхід. Інших обурило те, як він начебто не звертав уваги на розслідування, що веде будь-хто, окрім його людей, як не довіряв нічиїй інформації, окрім власної, наполягаючи на особистій перевірці кожної наявної зачіпки.

На додачу до впорядкування всього матеріалу, зібраного незалежно його власним Департаментом за місяці сімох убивств, зараз перед Стекменом стояло завдання: намагатися скоординувати п’ять правоохоронних служб — шерифів та їхніх помічників у трьох округах і шефів поліції та їхніх офіцерів у двох містах.

Відтоді кожну мить життя він присвячуватиме тому, що всі називали «вбивствами 22 калібру», доки вбивця чи вбивці не будуть упіймані, заарештовані, засуджені та ув’язнені.

Усі документи й докази, пов’язані з серійними вбивствами, Стекмен переніс до однієї маленької кімнатки, де на стінах повісив світлини з місць убивств і мапи з трьох сусідніх округів. Колеги називали цю кімнату «бойовим командним пунктом Стека».

Розділ шостий

1

За два тижні до 12 червня — дати суду — Клавдія саме була у в’язничному душі, коли зазирнула наглядачка Донна Зеґ зі словами:

— До тебе відвідувачі. Твій адвокат каже, що вони з «Плейбоя».

Клавдія змила з себе мило, вийшла з душу й обгорнула своє довге волосся рушником.

— Гей, може, вони хочуть зняти мене для розвороту, — сказала вона, сміючись. — Надто пізно для травневого чи червневого випусків. Мабуть, я буду «міс липень».

Вона надягла в’язничну уніформу й за допомогою Донни Зеґ покульгала в обхід контрольного центру, повз спальні приміщення до зони відвідувань. За переговорними камерами, схожими на телефонні будки, була «адвокатська кімната».

Увійшовши, Клавдія побачила за вікном з армованого скла Лью Дая і ще двох чоловіків. Вона взяла одну зі слухавок.

— Клавдіє, ці люди прийшли тобі допомогти, — сказав Дай. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти, як я розповідав, що збираюся просити допомоги у фонду «Плейбоя» в Чикаґо. То ось, Білл Гельмер — головний редактор цього журналу.

Він жестом вказав на коротенького лисого вусатого чоловіка в сорочці в західному стилі, «левайсах» і чоботах, який сидів, відхилившись на стільці.

— А це Расс Мілліон. Він — один із приватних слідчих «Плейбоя», аж із Остіна, що в Техасі.

Дай кивнув у напрямку двометрового стрункого чоловіка років тридцяти з довгими вусами, підкрученими вгору, і піщано-рудим волоссям аж до лінії комірця. Расс Мілліон був у смугастій сорочці, консервативній краватці й блейзері.

Жінці здалося дивним, що чоловік із Техасу вдягнений як бізнесмен, тоді як низенький редактор із Чикаґо носить західний одяг.

Білл Гельмер спитав, чому вона кульгає, і Клавдія описала, як її побили. Медики небагато уваги приділяли її щиколотці, сказала вона.

— Лише наклали мені еластичний бинт. Я знаю, що моїй нозі гіршає, бо в мене нігті повипадали.

Під час розмови Расс Мілліон був вражений Клавдією. Він допитував багатьох