Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Еге ж, — сказав перукар. — нічого більш. То й на здоров’я.
— Що таке печена Аляска?
Хлопці покинули обох Томмі й простували Десятою вулицею.
— Якісь солодощі, — відповів Гітара. — Щось таке на десерт.
— А воно смачне?
— Не знаю. Я не їм солодкого.
— Не їси? — здивувався Дояр. — Це ж чому?
— Мене від нього нудить.
— І ти не любиш нічого солодкого?
— Люблю фрукти, але без цукру. Не їм цукерків, тістечок і такого іншого. Навіть запаху не переношу. Верне мене від нього.
Дояр спробував знайти пояснення цього дива. Не був певен, що довірятиме комусь, хто не любить солодощів.
— Ти, напевно, маєш діабет.
— Коли не вживаєш цукру, не захворієш на діабет. Захворієш, якщо обсідатимешся солодким.
— А з чого воно взялося?
— Не знаю. Коли дивлюся на солодощі, спадають мені на думку мертвяки. І білі люди. І мене тягне блювати.
— Мертвяки?
— Так. І білі люди.
— Мені цього не зрозуміти.
Гітара нічого не сказав, а Дояр допитувався далі:
— І відколи це в тебе?
— Ще з дитинства. Відколи мого тата розпиляло на шматки на тартаку й начальник прийшов до нас і приніс нам, дітям, солодощів. Великий мішок. Його жінка зготувала ці ласощі для нас особисто. Дуже солодкі. Солодші, ніж сироп. Солодющі. Солодші, ніж...
Гітара спинився й витер рясний піт, що виступив на лобі. Його очі враз поблякли, вії затремтіли. Хлопець сплюнув на хідник.
— Три... тримай, — шепнув він собі й метнувся вбік, у прохід між рибним рестораном і салоном краси.
Дояр чекав на хіднику, задивившись на завішені шторами вікна салону. У салонах краси завжди штори або жалюзі на вікнах. У чоловічих перукарнях — ні. Жінки не хочуть, щоб із вулиці бачили, як їм укладають зачіски. Соромляться.
Повернувся Гітара. Його очі заплили сльозами від невдалої спроби виблюватися.
— Ходімо, — сказав він. — Роздобудемо якоїсь травички та й покуримо. Це одне-єдине, що я можу мати.
У віці чотирнадцяти років Дояр зауважив, що його ноги нерівні. Коли стояв босоніж, виструнчившись, його ліва стопа десь на сантиметр не діставала підлоги. Тому він ніколи не випростовувався. Сутулився, гнувся, стояв з виставленою вбік ногою й нікому ніколи не признавався про свою ваду. Коли Ліна спитала: «Мамо, чому він так ходить?» — Дояр відповів: «Ходжу так, як хочу. А якщо тобі не подобається, то відвертай свою бридку пику й не дивися». — «Гей, не сваріться, — сказала Рут. — Він із цього виросте, Ліно. Це вікове». Але Дояр своє знав. Насправді то була не кульгавість — зовсім ні, лише натяк на неї. Така собі роблена хода підлітка, який прагне виглядати соліднішим і твердішим. Переймаючись тією хибою, вважаючи її ганебною, як тавро, він засвоював рухи та звички, аби приховати її. Коли сидів, закидав ліву щиколотку на праве коліно, ніколи не було навпаки. У танці завжди рухався дивно, на негнучких ногах. Дівчатам подобався такий спосіб танцювати, а хлопці кінець кінцем перейняли його. Ця тілесна вада була великою мірою надумана. Великою мірою, але не цілком, бо Дояреві після кількох годин на баскетбольному майданчику таки відчутно боліло. Леліяв її, вважав, що це наслідок поліомієліту, і з тої причини потайки симпатизував покійному президентові Рузвельту. Навіть тоді, коли всі шаліли від Трумена, адже той заснував Комітет громадянських прав, Дояр у секреті від усіх віддавав перевагу Франклінові Делано Рузвельту й почувався дуже близьким до нього. Ближчим, ніж до свого батька, бо Мейкон не мав ніякого тілесного ґанджу та з роками лиш міцнішав. Син боявся й шанував батька і знав, що через ту ногу ніколи не дорівняється до нього. Отож старався якнайдужче відрізнятися від Мейкона в усьому, на що тільки міг наважитися. Мейкон гладко голився, Дояр прагнув відростити вуса. Батько носив метелики, син носив краватки. Мейкон чесався гладко назад, Дояр робив собі проділ. Батько ненавидів тютюн, син стромляв до рота сигарету щочверть години. Мейкон нагромаджував гроші, Дояр свої розтрачував. Лише в одному син хоч-не-хоч сходився з батьком: як і той, любив гарне взуття й тонкі вишукані шкарпетки. І, як батьків підлеглий, намагався виконувати роботу так, як того хоче Мейкон.
Мейкон Дед був радий. Тепер син належав йому, а не Рут. Не доводилося ходити містом, як ото вуличний торговець, і збирати комірне. Завдяки цьому Мейконова діяльність набрала достойности, з’явився час думати, планувати, відвідувати банківських службовців, читати оголошення, новини про аукціони, винюхувати, що там комбінують із податками, вишукувати нерухоме майно, на яке не зголосилися спадкоємці, дізнаватися, де будують дороги, супермаркети та школи, з’ясовувати, хто й що продає державі під забудову — наприклад, житлових кварталів, які росли, мов гриби по дощі, навколо військових заводів. Мейкон знав, що йому, негрові, перепаде невелика пайка спокусливого пирога. Втім, завжди знаходилося майно, на яке досі ніхто не злакомився; траплялася дещиця, яку не хотіли передати в руки євреям чи католикам; попадалася нерухомість, ціни якої ще ніхто не знав. 1945 року з того пирога витікало чимало смаковитої начинки, і вона могла бути Мейконовою. За війну все йому повернуло на краще. Тільки не Рут. Минули роки, скінчилася війна, начинка звалилася йому просто в руки, закаляла долоні, обтяжила шлунок, аж живіт лантухом висів, а Мейкон і досі шкодував, що не задушив Рут ще тоді, далекого 1921 року. Вона й дотепер час від часу не ночує вдома, але якого коханця ота вже п’ятдесятилітня баба могла б так довго втримувати коло себе? Та який може бути коханець, якщо навіть Фредді нічого про нього не знає? Тож Мейкон, вирішивши, що це дурниці, дедалі рідше розлючувався до такої міри, щоб побити жінку. Особливо після останнього побиття. Останнього, бо Дояр кинувся на батька й ударом кулака звалив його на радіатор.
Дояр мав тоді двадцять два роки. Вже шість літ спав з жінками, довгий час лише з одною. Почавши це робити, він побачив матір в іншому світлі. То була вже не та особа, що набридала йому калошами, застудами, сніданками, обідами та вечерями, що не давала йому вдома забавлятися, бо від тих забав лише бруд, гармидер і безлад. Тепер він побачив у ній тендітну жінку, охочу до дрібної роботи — плекати живі створіннячка, що, гинучи, не завдають болю. Золоті рибки, рододендрони, далії, пеларгонії, тюльпани. А ці створіння таки гинули. Золоті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.