Читати книгу - "Досить Катрін"

натягаючи футболку від «Головатих дітей».

— Ти дістаєш мене цим уже 284 дні поспіль.

— А що як нам домовитись про якесь слово, — запропонував Колін. — Коли це заходить надто далеко. Просто будь-яке випадкове, щоб ми знали, коли треба зупинитись.

Гассан, обмотаний рушником, підняв очі до стелі, подумав і зрештою сказав:

— Витребеньки.

— Витребеньки, — погодився Колін і заходився складати в голові анаграми. Витребеньки виявилися джекпотом для анаграм.[42]

— Ти там, що анаграмиш, мазафакер? — запитав Гассан.

— Ага, — підтвердив Колін.

— Тим то вона тебе й кинула. Ти завжди анграмиш, і ніколи не слухаєш.

— Витребеньки, — сказав Колін.

— Я просто хотів дати тобі нагоду використати слово. Гаразд, ходімо їсти. Я такий голодний, як той «зважений і щасливий» укінці сезону.

Поки вони йшли до гвинтових сходів, що вели до вітальні, Колін запитав — так близько до шепоту, як зумів:

— Як ти думаєш, чому насправді Голліс хоче дати нам роботу?

Гассан спинився на сходах, Колін за ним.

— Вона хоче мене вщасливити. У товстих свої стосунки, старий. Це наче таємне товариство. У нас є купа різних штук, про які ти нічого не знаєш. Рукостискання, спеціальні танці товстих — ми маємо таємні барлоги в центрі Землі, де збираємося вночі, коли всі сухоребрі дітки сплять, і жеремо тістечка, смажених курчат і різне таке лайно. Чому, ти думаєш, Голліс досі спить, кафіре? Бо ми з нею цілу ніч накачувались холестерином у таємній барлозі. Вона дає нам роботу, бо товсті завжди довіряють товстим.

— Ти не товстий. Ти гладкий.

— Чуваче, ти щойно бачив мої цицьки, коли я вийшов із душу.

— Все нормально, — сказав Колін.

— Ну гаразд, ти сам захотів!

Гассан задер футболку до підборіддя і Колін зиркнув на його волосату грудину, де стирчали — добре, заперечувати марно — невеличкі цицьки. Якийсь АА, та все ж. Гассан усміхнувся вдоволено, опустив футболку і рушив східцями униз.

Голліс знадобилася година на ранковий туалет. Гассан із Ліндсі тим часом теревенили і дивилися шоу «Сьогодні», а Колін сидів у дальньому кінці дивана і читав одну з книжок, якими був напханий його наплічник — антологію лорда Байрона, включно з поемами «Лара» і «Дон Жуан». Колін читав із задоволенням. Коли Ліндсі перервала його, він саме дійшов до рядка у «Ларі», який йому дуже сподобався: «Вічність не дає тобі забути».

— Що читає наш розумаха? — запитала Ліндсі.

Колін показав їй обкладинку.

— «Дон Жан» — прочитала вона. — Хочеш навчитися, як утримувати стосунки?

— «Жуан», — виправив її Колін. — Це вимовляється «Дон Жу-ан», — сказав він.[43]

— Нецікаво, — визначив Гассан.

Ліндсі вочевидь думала так само: вона звела очі до лоба і пішла збирати посуд із кавового столика. Голліс Веллс спустилась униз, вся загорнута в якусь квітчасту тогу.

— Наша мета, — заговорила вона швидко, — зібрати усну історію Ґатшота для майбутніх поколінь. Я вже два тижні витягаю людей із конвеєра на інтерв’ю. Та нічого не виходить через плітки — усі базікають про те, що інший сказав чи не сказав. Але, на щастя, тепер тут ви — з вами їх нецікаво обговорювати, кохала Еллі Мей свого чоловіка чи ні, коли одружилася з ним 1937 року. Отже тепер ви і Ліндсі, якій усі довіряють…

— Я дуже чесна, — пояснила Ліндсі, перервавши матір.

— Аж занадто, люба. Але так. Отож, ви розпитуватимете цих людей, і їх важко буде зупинити, запевняю вас. Я хочу, щоб ви мені здавали щодня по шість годин нових записів. Але спрямовуйте їх до справжньої історії, якщо можете. Я роблю це заради своїх онуків, а не на фестиваль пліток.

Ліндсі закашлялась, пробурмотіла «лайно собаче», і знову закашляла.

Голліс зробила великі очі:

— Ліндсі Лі Веллс, зараз же поклади двадцять п’ять центів до банки лайки!

— Лайно, — сказала Ліндсі. — Бляха. Суперлайно. Вона підійшла до каміна і поклала долар у скляний слоїк.

— У мене не було дрібних, — пояснила вона Голліс. Колін не втримався від сміху. Голліс метнула на нього суворий погляд.

— Ну все, вам час іти. Шість годин запису — і повертайтеся на вечерю.

— Зажди, а хто відчинить магазин? — запитала Ліндсі.

— Я щойно відправила туди Коліна на якийсь час.

— Я ж маю записувати розповіді незнайомців, — здивувався Колін.

— Іншого Коліна, — пояснила Голліс, — її, — вона зітхнула, — бойфренда. Він, як би там не було, половину часу відлинював од роботи. Тепер усе, киш!

У Чортопхайці, поки Гассан вирулював із задовгої під’їзної алеї до Рожевого палацу, Ліндсі бурчала:

— «Її, — зітхання, — бойфренда.» Завжди «зітхання — бойфренда». Господи. Все гаразд, просто висадіть мене біля магазина.

Гассан поглянув на дівчину в дзеркало заднього огляду й туди ж відповів:

— У жодному разі. Отак починаються фільми жахів. Ми висаджуємо тебе, заходимо в дім до незнайомця і за п’ять хвилин якийсь псих відтинає мені яйця мачете, а його шизофренічка-дружина змушує Коліна відтискатися на гарячих жаринах. Ні, ти підеш із нами.

— Хлопці, я нічого проти вас не маю, та я не бачила Коліна від учора.

— Я теж нічого проти того чувака не маю, — відказав Гассан. — Але Колін сидить на пасажирському сидінні й читає «Дон Жуана». А твій хлопець — Ще Один Колін, ЩОК.

Колін наразі вже не читав, а слухав, як Гассан його захищає. Чи, принаймні, йому здавалося, що Гассан його захищає. З Гассаном ніколи не можна було сказати щось напевно.

— Я хочу сказати, що мій Колін, ось цей, вочевидь Найперший Колін. Іншого такого немає. Коліне, нумо, скажи нам «унікальний» різними мовами, скільки знаєш.

Колін не забарився. Він знав це слово.

— Ну, único, unico, einzigartig, unique, уникальньїй, μοναδκός;, singularis, фарід.[44]

Поза сумнівом, Гассан знав, що робив, — Колін відчув до нього приплив ніжності. Промовляння цих слів змусило його забути про невідступну порожнину всередині. Наче мало короткочасний лікувальний ефект.

Ліндсі усміхнулась Коліну в дзеркало заднього огляду.

— Господи, моя чаша Колінів переповнена. — Вона усміхнулась. — Один — щоб учити мене французької, другий — щоб мене французити. — Вона посміялась із власного жарту, а тоді сказала: — Ну, добре, я піду. Не хочу, щоб Колінові відрубали яйця. Жодному з них. Але потому відвезете мене до магазину.

Гассан погодився, і Ліндсі показала їм дорогу повз ресторан швидкої їжі, який вона охрестила «Тако-пекло»[45] до маленької бокової вулички з одноповерхових будиночків. Машина зупинились біля одного з них.

— Майже всі зараз на роботі, — пояснила дівчина, — але Старнс має бути вдома.

Літній чоловік привітав їх у дверях. У Старнса не було нижньої щелепи: на місці щелепи, підборіддя і зубів у