Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

користуюсь.

На перерві ми з полковником пішли до Ренді. Старий механік переробляв новий дотягувач вантажів у військовий транспортник С-130, і Вескотт забажав особисто проінспектувати хід робіт.

— Ренді, як справи?

— Усе добре, гармата незабаром буде готова, сер!

Інші механіки засміялися.

Багато років тому Ренді працював на військовому заводі в Балтиморі. Він був головним інженером лінії, що збирала важкі гармати та гаубиці. Тому в нас і жартують: «Хоч би за що взявся Ренді, завжди вийде гармата».

Старий механік має талант до всіляких залізяк. Є в нього пристрасть — реставрація старих автомобілів. Разом із полковником вони зібрали Ford Thunderbird 1957 року — тепер у машини вигляд, ніби вона щойно зійшла з конвеєра. А раз Ренді знайшов за ангаром старий кузов від Jeep Willys MB 1941 року і всього за рік повернув раритет до життя. Тепер Ренді переробляв дотягувач, за допомогою якого у вантажну кабіну транспортника С-130 затягували важкі вантажі.

— Джорджіо, синку, візьми великий розвідник і придержи мені оцю гайку по ходу різьби!

Я надів робочі рукавички, взяв важкий блискучий розвідник, накинув його на гайку і став щосили тримати, поки Ренді дотягував з іншого боку. Тут раптом старий вусатий механік став і круглими очима подивився на мене.

— Синку, що ти таке, в біса, робиш?!

Я, не відпускаючи ключа, підняв очі на Ренді.

— Тримаю — кажу. — Гайку…

— Я сказав «по ходу різьби»!

— Ну а я як тримаю?

— А ти тримаєш так, ніби, навпаки, відкручуєш!

Я вирячився на розвідний ключ. Усе ніби нормально, ключ на гайці сидить міцно, що ще треба?! Ренді кинув свій ключ, обійшов машину й став біля мене, уважно дивлячись прямо мені під руки. Зі співчуттям подивившись на те, як я тримаю гайку, Ренді похитав сивою головою:

— Дитино, ти не знаєш, як користуватися розвідним ключем?

Я відчув, що стаю схожий на повного йолопа.

— А що не так? Я ж гайку затис? Затис!

— Та-а-ак… — багатозначно протяг Ренді і, точнісінько як наш старший офіцер Баррел, поблажливо прогудів:

— От молодь.

Твердою рукою механік видер із моїх рук ключа й покрутив ним у мене перед носом.

— Бачиш, яка конструкція? — спитав патріарх верстатів і ватажок ключів.

— Ну, бачу, — я поправив окуляри, як справжній «ботанік».

— І що ти бачиш?

— Бачу рухому частину лещат, регулювальний вал і ручку!

— Чорта лисого ти бачиш, Джорджіо! — незлостиво вилаявся механік. — Ось дивися: рухома частина ключа набагато менша, ніж нерухома. Бачиш?

Не побачити це було неможливо.

— Нерухома частина набагато міцніша за рухому, бачиш?

— Угу.

— То де має бути нерухома частина ключа?

— Там, де більше зусилля?

— О! Диви, здогадався! А рухома?

— За логікою, вона не дає ключеві зісковзнути.

— А рухома частина завжди йде по ходу закручування, тобто по ходу різьби! — Ренді подивився на мене круглими, як у хом’яка, очима і знову похитав головою. — Джорджіо, ти стільки прожив, а не знав, як користуватися ключем!

Я подумав: «Справді, як це я викочував із гаража пепелац без гравіцапи[14]?» А вголос сказав:

— Та я інтуїтивно здогадувався, але теорії і справді не знав.

— Якщо ти держатимеш рухомою частиною проти різьби, то ключ може сприснути і вибити тобі щелепу. Як можна цього не знати?!

Я, присоромлений, стояв посеред майстерні і не знав, де діти руки.

— Та ну! Я теж уперше про це чую! — втрутився раптом Вескотт.

Усі витріщилися на полковника.

— А що такого? — знизав плечима командир. — Я що, цією штукою щодня користуюся, чи що?! Не знав, то й не знав!

— Ох ви, хлопці, даєте! — видихнув Ренді. — Стривайте, я вам ще влаштую курс молодого бійця!

Механіки засміялися.

Ми мовчки поверталися в командний центр.

— Це ж треба, день відкриттів… — пробурмотів я.

— Та нічого, з усіма буває! — поплескав мене по плечу Вескотт.

І тут мене осяяло:

— А ви знали, сер!

— Знав. Просто не хотів, щоб ти один був як телепень! — простодушно засміявся добрий полковник.

У коридорі я наздогнав начальницю зв’язку Трейсі. Вона теж верталася з перерви і тримала в руці баночку з содовою. З баночки стирчала соломинка — Трейсі її встромила крізь кільце відкривачки.

— Ого, класно придумала! — не втримався я.

Трейсі подивилася на мене круглими очима. Десь я цей погляд уже сьогодні бачив…

— Джорджіо, це не я придумала. Це виробники так зробили, щоб було зручно пити й соломинка не випадала. Ти що, не знав?!

— Та знав я, знав… — опустив я очі й скоренько застрибнув за пульт.

Весь час до початку другої половини зміни я крутився на стільці. Розрахунки не лізли в голову. Я почувався двієчником серед відмінників. Причому не просто двієчником, а закінченим тупаком. Дивне таке відчуття, правда? Нарешті я не витримав і сказав у мікрофон:

— А ви знаєте, що алігатори ковтають каміння?

В ефірі повисла пауза.

— А на хріна вони це роблять? — відгукнулася Дженіфер, старша зміни координації із Г’юстона. — От я у Флориді народилася й прожила двадцять років, але не знаю!

— Вони так під водою тримають рівновагу, — сказав я, і мені стало набагато легше.

* * *

— Не можу зрозуміти, що, в біса, коїться?! — доктор Рассел вдивлявся в монітор і не міг зрозуміти: що не так із сигналом?

Нам прийшов на корекцію супутник, через який відбувається комунікація аналітичного центру НУОАД (Національного управління океанічних і атмосферних досліджень — National Oceanic and Atmospheric Administration) із метеорологічними базами, розкиданими вздовж узбережжя Атлантики і в океані, на відстані до тисячі миль від берега. Супутник перебуває на геосинхронній орбіті на висоті близько 30 000 кілометрів. Звичайна корекція, нічого складного. Відповідно до заведених нами правил, корекцію траєкторії розраховував професор Рассел, який заміняв мою напарницю. Я розраховував орієнтацію, а Франческа надавала нам технічну й моральну підтримку по телефону — сьогодні був її останній день у лікарні.

Коли ми порухали сателіт на орбіті, отримали останню телеметрію, переконалися, що все пройшло за планом, і закрили кейс, із НУОАД надійшло тривожне повідомлення: вони втратили більшість сигналів зі супутника. Ми почали перевірку. З нашої сторони все було добре: точка входу, точка виходу — все відповідно до заданих параметрів. Кажучи простіше, апарат летів по правильній траєкторії і з правильною орієнтацією.

Проте.

Сигнал зі супутника був некоректний. Частина метеорологічних баз просто зникла з радара НУОАД.

У нас колись виникла подібна ситуація з дослідницьким сателітом Aqua через помилку в даних, які ми отримали з департаменту розрахунку траєкторій. Тоді напарниця ввімкнула свій геніальний мозок на повну міць і за годину вирахувала те, що двадцять п’ять працівників департаменту робили цілу добу. Але тепер ситуація була незрозуміла.

— Згідно із заданими параметрами, супутник стоїть правильно, — через кілька хвилин перевірки сказала у навушниках Франческа. — Але сигнал зник.

— Сигнал і до корекції був поганий, із рівнем шумів понад норму, — уточнив я. — А після того, як ми посунули сателіт, він узагалі зник із частини охоплення.

— За такої висоти корекція орієнтації становить градусів два, з похибкою до градуса, — сказала Франческа. — Щоб зник сигнал, треба було повернути супутник градусів на п’ять!

— У нас по axis-корекції була одна мінута тридцять п’ять секунд по «ігрек» і нуль мінут дев’яносто вісім секунд по «зет», — сказав я.

— Усе, як було задано, — підтвердив доктор Рассел. — Віскі, танго, фокстрот? — пробурмотів наставник, що мовою радіоефіру означало: WTF?

— А коли була попередня корекція? —