Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

часом, а крім вас, місіс Клемент, тут можна поговорити тільки з цілим табуном старих кицьок.

– Існує ще Летиція Протеро, – нагадав я.

Ґледіс Крем похитала головою.

– Вона мислить себе надто високо, щоб звертати увагу на таких, як я. Вважає себе найголовнішою особою в нашому графстві й не стане принижуватися спілкуванням із дівчиною, яка мусить сама заробляти собі на хліб. Хоч мені й довелося чути, як вона вихвалялася, що стане шукати собі засоби для життя. Але хто візьме її на службу, хотіла б я знати? Та її б вигнали не пізніше, як через тиждень. Хіба що вона влаштувалася б манекенницею, де треба лише вбиратися по-чудернацькому й ковзати по підлозі, розважаючи глядачів. Це вона могла б робити, думаю.

– З неї вийшла б чудова манекенниця, – сказала Ґрізельда, – адже вона має досконалу фігуру. – Ґрізельді не закинеш, що вона любить позлословити. – Коли вона говорила про те, що хоче заробляти собі на хліб?

На мить міс Крем розгубилася, але опанувала себе з притаманною їй лукавою спритністю.

– Можна подумати, я вигадую, чи не так? Але вона це справді сказала. Думаю, життя вдома для неї не вельми цікаве. Якби мені довелося жити з мачухою, то я не витерпіла б і хвилини.

– Але ви ж така розумна й незалежна, – сказала Ґрізельда таким серйозним тоном, що я подивився на неї з підозрою.

Міс Крем була явно задоволена.

– Це правда. Саме такою я і є. Мене можна кудись повести, але не гнати силоміць. Так напророчив мені один хіромант зовсім недавно. Я не з тих дівчат, які дозволяють безкарно ображати себе. Я й докторові Стоуну сказала, що повинна мати вихідні, які мені належать згідно із законом. Ці джентльмени, які надміру захоплюються наукою, дивляться на дівчину як на машину, більшість часу вони її просто не помічають і не пам’ятають, що вона тут. Щоправда, мені не доводилося бувати в таких ситуаціях, – зізналася дівчина.

– А вам приємно працювати з доктором Стоуном? Ця робота має бути вельми цікавою, якщо ви захоплюєтеся археологією.

– Знаєте, мені здається, що викопувати людей, які давно померли й пролежали в землі сотні років, ну, – як би це висловити, – не зовсім пристойно й не зовсім скромно, вам так не здається? Але доктор Стоун так захоплюється своєю справою, що нерідко забував би й поїсти, якби я йому не нагадувала.

– Він сьогодні на розкопах? – запитала Ґрізельда.

Міс Крем похитала головою.

– Щось йому нездужається сьогодні вранці, – пояснила вона. – Не схильний до будь-якої роботи. А це означає вихідний для крихітки Ґледіс.

– Я йому співчуваю, – сказав я.

– О, нічого серйозного з ним не сталося. Не бійтеся, другої смерті не буде. Але розкажіть мені, містере Клемент, я чула, ви сьогодні весь ранок були з поліцією. Що вони думають?

– Ну, розумієте, – повільно проказав я. – У них ще немає певності.

– Он як! – вигукнула міс Крем. – То вони, схоже, усе ж таки не думають, що вбивця – містер Лоренс. Такий гарний чоловік, ним замилуватися можна. Схожий на кінозірку. І так мило всміхається, коли каже тобі «доброго ранку». Я просто не могла повірити своїм вухам, коли почула, що поліція заарештувала його. Але про них завжди розповідають, що вони дуже тупі, полісмени з нашого графства.

– Ви навряд чи можете звинувачувати їх у цьому випадку, – сказав я. – Містер Реддінґ сам прийшов у поліцію й зізнався в убивстві.

– Як ви сказали? – дівчина була вочевидь приголомшена. – Що за нісенітниця! Якби я вбила людину, то не стала б відразу повідомляти про це ані поліцію, ані хай там кого. Я думала, Лоренс Реддінґ має більше олії в голові. Отак прийти й у всьому зізнатися! За що він убив Протеро? Він про це сказав? Вони просто посварилися?

– Немає абсолютної певності, що він його вбив, – сказав я.

– Але, містере Клемент, якщо він справді вбив полковника Протеро, то йому ліпше знати, хто вбив.

– Йому і справді ліпше знати, – погодився я. – Але поліція незадоволена його розповіддю про те, як саме він убивав полковника.

– Але який йому сенс зізнаватися в убивстві, якщо він нікого не вбивав?

Це був той пункт, про який я не мав наміру розповідати міс Крем, тому я відповів їй вельми туманно:

– Думаю, в усіх випадках убивства, які набувають широкого розголосу, поліція одержує численні листи від людей, котрі повідомляють, що вбивство скоїли вони.

На ці мої слова міс Крем визнала за потрібне лише відповісти тоном глибокого нерозуміння й цілковитої зневаги:

– Усі вони, вочевидь, придурки й ідіоти. Ну, гаразд, – сказала вона, зітхнувши. – Думаю, мені пора бігти. – Вона підвелася на ноги. – Доктор Стоун неабияк здивується, коли почує, що Лоренс Реддінґ сам звинуватив себе в убивстві.

– А йому хіба не все одно, зізнався той чи не зізнався?

Міс Крем замислено наморщила чоло.

– Він дивний чоловік. Ти ніколи не знаєш, щó в нього на думці. Він по вуха закопується у своє минуле. Йому в сто разів цікавіше роздивлятися стародавній бронзовий ніж, викопаний із-під землі, аніж той ніж, яким Кріппен зарізав свою дружину, якби йому дозволили взяти його до рук.

– А знаєте, я з ним згоден, – сказав я.

Очі міс Крем виразили нерозуміння й легку зневагу. Після чого, кілька разів сказавши «до побачення», вона покинула наш дім.

– Вона не така вже погана людина, – сказала Ґрізельда, коли двері зачинилися за нею. – Жахливо примітивна, звісно, але одна з тих великих, галасливих, добродушних дівчат, яких не можна не любити. Я запитую себе, що в кінцевому підсумку її сюди привело?

– Цікавість.

– Справді, я теж так думаю. А зараз, Лене, розкажи мені, які там останні новини. Я згораю від бажання довідатися.

Я вмостився у кріслі й детально розповів про все, що сталося сьогодні вранці. Ґрізельда супроводжувала мою розповідь неголосними вигуками, у яких виражала свій подив та інтерес.

– Отже, у центрі всіх подій була Анна, а не Летиція. Якими ж ми були сліпими! Саме на це й натякала вчора стара міс Марпл. Ти так не думаєш?

– Думаю, – сказав я, відводячи погляд.

Увійшла Мері.

– Там прийшли двоє чоловіків – кажуть, вони з газети. Ви хочете побачитися з ними?

– Ні, – сказав я. – Звичайно, не хочу. Відішліть їх у поліційний відділок, до інспектора Слека.

Мері кивнула головою й вийшла.

– А коли ви їх позбудетеся, – сказав я, – то повертайтеся сюди. Я хочу про дещо вас запитати.

Мері знову кивнула головою.

Через кілька хвилин вона повернулася.

– Мені нелегко було їх позбутися, – сказала вона. – Причепилися, як смола. Я ніколи раніше такого не бачила. Вони не сприймають «ні» як відповідь.

– Думаю, нам доведеться мати з ними неабиякий клопіт, – сказав я. – А зараз, Мері, я ось що хотів би у вас запитати: ви цілком певні, що не чули звук пострілу вчора увечері?

– Звук пострілу, яким його вбили? Ні, звичайно, я його не чула. Якби я його почула, то прийшла б подивитися, що там сталося.

– Так, але, – я пригадав твердження міс Марпл, що вона чула постріл «у лісі». Я змінив форму свого запитання: – А ви не чули інших пострілів – наприклад, таких, що пролунали б у лісі?

– А! Он ви про що. – Дівчина зробила паузу. – Так,