Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

тепер, коли я про це згадала, то чула. Там не було багато пострілів, тільки один. Він прогримів якось дуже дивно, більше схожий на вибух, аніж на постріл.

– Справді, то був дивний звук, – підтвердив я. – А в який час він пролунав?

– У який час?

– Атож, час.

– Я не переконана, що точно пам’ятаю. Десь після того, як випили чай.

– Ви не можете пригадати трохи точніше, ніж це?

– Ні, не можу. Я мусила робити свою роботу, чи не так? Я не можу знову й знову дивитися на годинники – та й користі з цього було б мало – будильник щодня відстає на три чверті години, його треба то підкрутити, то накрутити, і тому я ніколи не знаю точного часу.

Це, мабуть, пояснювало, чому страви нам ніколи не подають своєчасно. Іноді Мері приносить їх надто пізно, а іноді навдивовижу рано.

– Це було набагато раніше, аніж прийшов містер Лоренс?

– Ні, не набагато. Можливо, за десять хвилин або чверть години, не довше.

Я задоволено кивнув головою.

– Це все? – запитала Мері. – Бо в мене в духовці м’ясо, а рис на пудинг уже, мабуть, википів.

– Усе гаразд, ви можете йти.

Мері покинула кімнату, і я обернувся до Ґрізельди.

– Ти ніяк не спроможна домогтися, щоб, звертаючись до нас, Мері казала «сер» або «мем»?

– Я казала їй про це не раз. Вона не годна запам’ятати. Вона зовсім юна й невихована дівчина, не забувай.

– Я чудово знаю про це, – сказав я. – Але юні й невиховані дівчата не обов’язково мають залишатися такими назавжди. Я думаю, Мері можна було б навчити куховарити бодай трохи.

– Знаєш, я не зовсім із тобою згодна, – сказала Ґрізельда. – Ти знаєш, як мало ми можемо платити служниці. Якби ми навчили Мері бодай трохи ліпше поводитися і бодай трохи краще готувати, вона пішла б від нас. Це природно, бо вона напитала б місце, де їй стали б платити більше. Але доти, доки Мері не вміє готувати і має жахливі манери, ми можемо почуватися спокійно: ніхто її в нас не перехопить.

Я подумав, що моя дружина керує домашнім господарством зовсім не так безладно, як я раніше собі уявляв. Певна кількість розважливості була присутня в її методах. Адже, виявляється, був сенс у тому, щоб найняти на службу дівчину, яка не вміє готувати і має звичку жбурляти тарілки на стіл і кидати грубі репліки з тією самою брутальною невихованістю.

– А крім того, – провадила Ґрізельда, – ти мусиш зрозуміти, чому тепер її манери стали ще гіршими, ніж зазвичай. Ти не можеш вимагати від неї, щоб вона оплакувала смерть полковника Протеро, який запроторив до в’язниці її хлопця.

– Він запроторив до в’язниці її хлопця?

– Так, за браконьєрство. Ти знаєш цього молодика, його звуть Арчер. Мері гуляла з ним протягом двох років.

– Я про це не знав.

– Любий Лене, ти ніколи ні про що не знаєш.

– Дивно, – сказав я, – чому всі вважають, що постріл долинув із лісу?

– А я не бачу в цьому нічого дивного, – сказала Ґрізельда. – Кожна людина часто чує постріли, які лунають у лісі. Тому, природно, коли ти чуєш постріл, то відразу припускаєш, що він пролунав у лісі. Той постріл, про який ми говоримо, певно, пролунав лише трохи гучніше, ніж зазвичай. Звичайно, якби той, хто його почув, перебував у суміжній кімнаті, він би зрозумів, що постріл пролунав у будинку, проте в кухні, де була Мері, з вікном, що виходило на протилежний бік дому, ні, не думаю, щоб така думка могла з’явитися.

Двері знову відчинилися.

– Полковник Мелчет повернувся, – сказала Мері. – З ним прийшов і той поліційний інспектор, і вони сказали, що будуть раді, якщо ви приєднаєтеся до них. Вони в кабінеті.

Розділ одинадцятий

Я відразу звернув увагу на те, що полковник Мелчет та інспектор Слек мають неоднакові погляди на справу. Мелчет був розчервонілий і роздратований, а інспектор здавався насупленим.

– Мені прикро усвідомлювати, – сказав Мелчет, – що інспектор Слек не погоджується зі мною в тому, що молодий Реддінґ невинний.

– Якщо він цього не робив, то чому прийшов і зізнався в тому, що він це зробив? – скептично запитав Слек.

– Не забувайте, що місіс Протеро повелася точнісінько так само, Слек.

– Це зовсім інша річ. Вона жінка, а жінки схильні поводитися по-дурному. Я й на мить не повірив у те, що це зробила вона. Вона почула про те, що його звинувачено, і вигадала свою історію. Я звик до подібних фокусів. Ви не повірите, скільки мені довелося бачити безглуздих вчинків, що їх робили жінки. Але історія з Реддінґом зовсім інша. Голова в нього працює цілком добре. І якщо він стверджує, що зробив це, то я не маю підстав сумніватися, що це зробив саме він. То був його пістолет – ви не можете оминути цей факт. І завдяки тому, що стверджує місіс Протеро, ми знаємо його мотив. Спочатку то був слабкий пункт, але тепер ми його прояснили – і справа, можна сказати, стала цілком очевидною.

– Ви гадаєте, він міг застрелити його раніше? Скажімо, о пів на сьому?

– Він не міг цього зробити.

– А ви простежили його пересування?

Інспектор ствердно кивнув головою.

– Він був у селі біля «Синього кабана» о десятій хвилині на сьому. Звідти він пішов заднім провулком, де, як ви кажете, побачила його стара леді, що живе поруч, – схоже, її око нічого не пропускає, – і зустрівся, як вони домовилися, з місіс Протеро в сарайчику-майстерні, що стоїть у саду. Вони вийшли звідти разом близько половини на сьому й пішли провулком до села, де до них приєднався доктор Стоун. Він підтверджує, що вони там зустрілися – я з ним бачився. Протягом кількох хвилин вони стояли й розмовляли біля пошти, потім місіс Протеро зайшла в дім до міс Гартнел, щоб узяти в неї почитати журнал на тему садівництва й городництва. Це також підтверджується. Я бачився з міс Гартнел. Місіс Протеро залишалася там, розмовляючи з господинею до сьомої години, коли раптом вигукнула, що час уже пізній, і сказала, що їй треба повертатися додому.

– Якою була її поведінка?

– Веселою й приємною, як сказала міс Гартнел. Схоже, вона була в доброму гуморі – міс Гартнел цілком переконана, що її нічого не тривожило.

– Гаразд, продовжуйте.

– Реддінґ зайшов у товаристві доктора Стоуна до «Синього кабана», і вони там трохи випили. Він залишався там до за двадцять хвилин сьома, потім швидко пройшов вулицею і звернув до церковного дому. Багато людей бачили його.

– Цього разу він підійшов до будинку не заднім провулком? – запитав полковник Мелчет.

– Ні, він підійшов до парадного входу, запитав, чи вдома вікарій, йому сказали, що в домі перебуває полковник Протеро, він увійшов і застрелив полковника – достоту в такий час і в такий спосіб, як він розповідає. Це правда про ті події, і нам немає сенсу шукати іншого пояснення.

Мелчет похитав головою.

– Але ми маємо свідчення лікаря. Ви не можете обминути його. Протеро був застрелений не пізніше, як о шостій тридцять.

– О, ці лікарі! – зневажливо вигукнув інспектор Слек. – Невже ви й справді вірите лікарям? Вони повисмикують усі