Читати книгу - "На зарослих стежках"

з ґримстадської поліції. Нічого не змінилося: справу просто... відклали до осені, до вересня! З усякого погляду це крок уперед. Однак, даруйте, тепер справу перенесли із вересня сорок шостого на березень сорок сьомого. Вона перетворилася на комедію, на цирк на дроті. Я перестаю записувати далі.

Може, я не дуже уважно за цим стежив і щось випало з мого поля зору? Але хоч куди я звертався, у всьому бачив лише якісь безглузді перестановки. Спершу пішов у відставку генеральний прокурор. Тоді закінчилися повноваження голови окружного суду, і він знов обійняв свою посаду судді першої інстанції. Потім одного дня звільнився міський прокурор, ставши суддею в сусідньому повіті. Мене раз по раз інформували про те, що мою справу закрито. От тільки в суді її не розглядали.

Я поринаю в роздуми, намагаючись з’ясувати, кому в суді вигідне «перенесення» моєї справи. А що, як хтось спекулює на моїй старості і чекає, що я й так помру, просто віддам Богові душу та й усе? Але в такому разі справа буде не вирішена, і в чому ж тоді вигода? Чи не краще було б схитрувати й зробити щось зі мною, поки я ще живий? Окрім того немає нічого стомливішого і обтяжливішого, ніж чекати чиєїсь смерті. Є такі спадкоємці, що можуть підтвердити мої слова.

Боґаніс[15] описує собаку, що загубив слід, а винюшив його саме тоді, як перестрибував канаву — і тоді, вже на другому боці, взяв його знов. Отже, переслідування тривало далі.

А мене переслідують іще довше: востаннє перенесення моєї справи мало відбутися в березні сорок сьомого, чи не так? Тепер у нас березень сорок сьомого, вже скоро й квітень, але сьогодні я читаю, що мою справу перенесено «десь на літо»! Я не здіймаю через це ґвалту, лише киваю головою: мовляв, я так і думав. Після сорок сьомого буде сорок восьмий. Скотина припнута.

Імовірно, відтепер найдоречніше буде переносити мою справу на півроку, а то й відразу на цілий рік. Бо як же іще впоратися з моєю живучістю на білому світі? Немає нічого гіршого, коли тебе зупиняють.

Зараз у всьому винен Верховний суд, оскільки він не встиг розглянути мою справу. Добре мати когось такого, на кого можна перекладати вину.

***

Хіба не правда, що колись давно-предавно ми, люди, мали в житті більше радості, ніж нині? Може, й неправильно ставити таке запитання і не треба про таке писати, але я свідомо так роблю, щоб чимось розчулити свою душу. Чому це так? Мабуть, від поблажливості до власних недоліків. Ми підхопили з Біблії завбачливу беззахисність.

Мені на думку спадає Беньянова[16] фраза: «Ось я й прибув сюди, пройшовши багато земель!» На цьому моя згадка про Беньяна й вичерпується. Але від цієї фрази у мене знов з’явилося відчуття якоїсь приємної поблажливості. Добре бути недосконалим.

Лопар спустився з плоскогір’я, побачив зелене поле й ліс і захоплено вигукнув: «О, тут так гарно, що душа сміється!» Так співалося в пісні, але це більше, ніж пісня. «Села!» — каже Давид. Я не знаю, що означає «села», але Давид так каже. Це красиво.

Господи, благослови все, а не лише звичайну людську мову, яку ми здатні розуміти. Всевишній благословив нас і на мовчання.

Під час війни я іноді помічав по інших людях, коли починали стріляти. Але не міг чути гармат, мабуть, тому, що вони гуркали дуже далеко. Я мав користь зі своєї глухоти, та тільки-но спалахувала стрільба з пістолетів та рушниць, то моя глухота, правду кажучи, допомагала мені, як мертвому кадило. Слабенькі звуки я чую ще й досі, о, навіть легенький стук у двері кісточками пальців, проте я глухий і нічого не здатен розуміти з безперервного людського базікання. Воно перетворюється для мене в якийсь невпинний гул. Зі мною дуже давно ніхто не розмовляв, я й сам розучився говорити, я — людина самотня, раніше я добре бачив, але не чув. Я наблизився до розуміння східної мудрості, що обстоює потребу мовчання. Тепер я не говорю навіть сам із собою, позбувся цієї поганої звички.

Однак я бачу не так гарно, як раніше, а це гірше за глухоту. Ще в січні мені повинні були надіслати ручну лупу, але зараз уже весна, а я її досі не отримав.

Та слава Богу все-таки уже весна!

Я проходжу повз ялиночку, яка стоїть у снігу, і бачу, що вона вижила. Я минаю її і ні на мить не зупиняюся навіть перед тими вікнами, а ще кажу самому собі: «Е, ні, зарано дивитися на ялиночку, йди далі!» Хоч, напевно, в березні кожна людина може помітити, що верхівка жива.

За тридцять років з неї виросте велика ялина, і її зрубають.

Пташок тут зовсім мало. Через люту зиму багато з них, мабуть, загинули, біля будівель, які стоять на території будинку для старих, коли-не-коли пролітає, розмахуючи крилами, лише якась задрипана ворона або сорока. Одного дня мені здалося, що я побачив запізнілого провісника весни, та оскільки я все-таки не дуже добре бачив, то не міг визначити хто він — шпак чи чорний дрізд, який десь тут зимував. У кожнім разі він важить життям, бо ми маємо чотирьох здоровенних котів.

***

Під час своїх щоденних прогулянок по сніговій кваші я часом зустрічаю собаку руденької масті, і коли забалакую до нього, він дається себе погладити; більше нікого на своєму шляху я не помічаю. Мені подобається, що я можу бути сам на сам із собою, що не доведеться перепитувати, якщо хтось до мене звернеться. Мало-помалу на захисних тумбах при узбіччі дороги розтає сніг, і я впізнаю все, що бачив під час попередніх прогулянок, сонце вже ласкаве й тепле, і всюди оживають лісові стежки. Я згадую Мартіна з гамарейського Клеттрана, уже минає рік чи півтора відтоді, як він наздогнав мене в цьому лісі, йому також доводиться ходити самому, але він мав заняття, а я — ні. Він мандрував країною і молився Господу Богові.

Під якоюсь пташкою гойднулася гілка. І я тут же зупиняюся. На іншій гілці іншого дерева сидить іще якась пташка, здається, це пара — пара горобчиків, у яких саме тепер побачення, і просто в мене на очах вони злітаються і розлітаються ще разів п’ять. Це відбувається в повітрі, де вони якусь мить тріпочуть крильцями та й розлітаються, а тоді злітаються знов, і так п’ять разів. Після того вони вдають, ніби нічого такого й