Читати книгу - "Буллет-парк"

позбавити його цієї життєво важливої функції, невже гадають, що цю зяючу рану можна заповнити французькими дієсловами?

— Ви не розумієте, про що говорите, міс Хоу.

— Ой, розумію, Тоні. Я говорила не тільки з містером Нортрапом, але також з вашим тренером.

— З тренером?

— Так, так, з тренером. І він вважає, що було б краще і для вас, і для школи, а може, й для футбольної команди, аби ви більше часу витрачали на уроки.

— Так сказав тренер?

— Він певен, що ваш ентузіазм не відповідає вашим фаховим даним.

Тоні встав.

— Знаєте що, міс Хоу?

— Що, Тоні? — сказала вона.— Що, хлопче?

— А те, що я можу вас убити,— сказав він. — Я можу вас убити. Можу задушити.

Міс Хоу зіскочила так швидко, що аж її стілець грюкнув об замок Каркассон, і почала верещати. Містер Грем, вчитель латинської мови, і містер Кларк, вчитель математики, прибігли, почувши її крик. Міс Хоу стояла за своїм столом і вказувала рукою на Тоні.

— Він хотів мене вбити! — кричала зона.— Він погрожував мене вбити!

— Заспокойтесь, Мілдред,— сказав містер Грем.— Годі вам, заспокойтесь.

— Покличте поліцію! — репетувала вона.— Покличте негайно поліцію!

Містер Кларк підійшов до мікрофона і попросив секретарку директора викликати поліцію. Потім підняв стілець, який звалила міс Хоу, і вона сіла на нього, все ще тремтячи й хекаючи, хоч вид у неї був такий суворий, немовби ось-ось почне втихомирювати клас. Тоні здивовано дивився на свої руки. І раптом пролунав різкий сигнал поліцейської сирени, яка ніби долинала з екрана телевізора, і всі присутні, здавалося, були чи то актори в телевізійній драмі, чи то учасники реального конфлікту, що його знято телевізійною камерою. Хоч насправді трагізм становища зовсім не відповідав такій звичайній у шкільному житті пригоді, як розмова вчительки французької мови з лінивим учнем, котрий до того був схвильований, що вимовив кілька нерозумних слів погрози. В цій драмі Тоні міг грати брата міс Хоу, якого довго не було вдома і який нарешті привіз страшну новину, що їхня мати виявилась відомою шпигункою комуністів. Вчитель математики був безталанним чоловіком міс Хоу, і його пияцтво довело її до важкого психічного захворювання. І, нарешті, містер Кларк був, звичайно, представником Федерального бюро розслідувань. Поліцейська сирена змусила всіх закам'яніти, і здавалось, що вся ця сцена ось-ось зміниться рекламою пілюль проти болю або прального порошку.

Ввійшли поліцейські.

— Що трапилось? — спитали вони, думаючи, що їх викликали з приводу чергового хуліганства учнів. Щоправда, уроки вже давно скінчилися, і дивно, що о цій порі тут щось робилося. Міс Хоу підвела голову. Її обличчя, все в сльозах, було бридке.

— Він намагався вбити мене,— сказала вона,— Він ледь не вбив мене.

— Заспокойтесь,— устряв містер Кларк.— Будь ласка, заспокойтесь.

— Чи я вже не маю права просити захисту? — кричала вона.— Чи не будете всі ви захищати цього убивцю? А потім уночі мене знайдуть зарізаною? Невже ви не маєте підозри, що у нього в кишені лежить ніж? Чому ніхто не пошукає його? Чому навіть не спитаєте в нього?

— Ти маєш ножа, синку? — спитав один з поліцейських.

— Ні,— відповів Тоні.

— Ти намагався вбити цю леді?

— Ні, сер,— заперечив Тоні.

— Ти намагався вбити цю леді?

— Ні, сер. Я на неї розсердився і сказав, що готовий убити, але я до неї й не доторкнувся.

— Я вимагаю, щоб ви що-небудь зробили,— сказала міс Хоу.— Прошу захистити мене.

— Ви скаржитесь, ніби він зазіхав на ваше життя, чи не так?

— Так.

— Гаразд. Тоді я заберу його в поліцію, і там ми складемо на нього акт. Ходімо, синку.

Увесь коридор заповнили вчителі, секретарки, швейцари. Ніхто нічого не знав і один у одного запитували, що трапилось. Тоні й поліцейські вже були в кінці коридора і тільки збиралися повернути, як міс Хоу вигукнула:

— Лейтенанте! Лейтенанте!

Вона гукала таким зляканим голосом, що поліцейські зупинились.

— Чи не можна мені з вами поїхати?— спитала вона.— Підвезіть мене, будь ласка, додому.

— А де ви живете?

— Варвік-гарденс.

— Звичайно, можна.

— Я зараз же зберуся.

Міс Хоу одягла пальто, вимкнула світло і замкнула ключем двері класної кімнати. Потім швидко спустилася вниз, минула натовп і наздогнала поліцейських. Вона сіла в машину ззаду, а Тоні сидів спереду, посередині між поліцейськими.

— Дуже добре, що ви мене підвезете,— не вмовкала міс Хоу.— Дуже вам за це вдячна. Якби ви знали, як мене лякає темрява. Ще коли йду в кафе обідати, уже не виходить з голови: через чотири години стемніє. Ох, як би я хотіла, щоб ніколи, зовсім ніколи не темніло! Ви, певно, пам'ятаєте про те, як місяць тому з одної жінки позбиткувалися, а потім задушили її на Мейпл-стріт. Хто це зробив — і досі не відомо. Вона була того ж віку, що й я, навіть звали її так само. І гороскопи в нас однаковісінькі...

Один з поліцейських провів її аж до дверей будинку, в якому вона жила, після чого машина рушила до дільниці в центр. Там Тоні пояснив, що мати його зараз дома, а батько приїде з роботи поїздом о шостій тридцять дві.

— Ну, суддя буде тут о восьмій, якщо не пізніше,— сказав поліцейський,— а без нього ми все одно ніякого акта складати не будемо. Та ти, хлопче, наче не дуже небезпечний, і я віддам тебе батькові на поруки, щойно він повернеться додому. Та леді, здається, істеричка...

Тоні, звичайно, вперше в житті потрапив до поліції. Це був новий будинок, ще зовсім не обшарпаний, але все ж досить похмурий. Від флюоресцентних ламп лилося бездушне, всепроникаюче світло, а з динаміка линув чийсь на диво різкий і неприродний голос: «Розшукують убивцю — п'ять футів вісім дюймів,— скандував він. — Голубі очі. Нерівні зуби. На правій щоці шрам. На потилиці родимка. Вага сто шістдесят фунтів». Записавши прізвище й адресу Тоні, черговий дозволив йому сісти. Крім Тоні, в поліції був ще один чоловік у брудному, заношеному одязі, з білою шовковою хусткою на шиї, якою ніби хотів підкреслити свою людську гідність.

— Чи довго мені ще чекати? — спитав він лейтенанта, який сидів за столом.

— Поки прийде суддя.

— А що я зробив?

— Бродяжництво.

— Мене підвозив один водій, — мовив бродяга.— На Двадцять