Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

class="p1">– А в котрий бік хоч поїдеш: на схід чи на захід? Звідки виглядати? – запитала мати, подаючи рушник.

Попри двір Шелестовичів проходила дорога: одним кінцем вона ішла до Радлович, за котрими відразу був Самбір. В іншому боці знаходилися села шляхетські: Білина, Городище, Гординя… Юрій відразу зрозумів, про що хоче дізнатися мати, тому збрехав свідомо:

– До Городища їду: маю справу.

Мати зітхнула з полегшенням.

– Богу дякувати. Там села наші, господарські. І дівчата – господині.

– А в Радловичах хіба нє? – запитав Юрій, витираючись рушником.

– Ти ж знаєш, синку: там нема шляхти. Нам не можна родичатися з руштикальними.

– Хіба ж у них роги?

– Ой, синку. Краще не ходи у той бік. Коли батько дізнається, що хлопку собі взяти хочеш, то не дасть тобі ані крихти поля. А як довідається, що котрійсь живота надув і покинув, – проклене.

Юрій пішов до хати, заходився вдягатися. Мати була поруч, усе радила, яку сорочку взяти, шапку, каптан.

– Бери отой зелений, з вильотами. Він тобі дуже до лиця. І пояс до нього червоний.

Юрій слухався усього, що радила мати, однак її треба було якось позбутися.

– Мамо, крикніть на малих, щоби скоріше того коня запрягали, бо так до пізнього вечора монятися будуть.

Щойно мати вийшла за двері, як Юрій тут же схопив полотняну торбу і почав у неї складати зброю, котрої у їхній хаті водилося чимало: лише пістолів Юрій узяв чотири. Крім того, ріжок з кулями, порохівницю, кинджал і ніж. Був іще чекан, однак він у торбу не влазив.

– Пригодиться, – мовив сам до себе Юрій і заткнув собі за пояс, накривши зверху каптаном. Далі причепив шаблю і, взявши торбу та захопивши мушкет, вийшов з хати.

Матір зустрів перед перелазом, сказав на випередження:

– Як думаєте, брати мушкет чи нє? Кажуть, вовки десь в лісі тої ночі вили.

– Та бери на всяк випадок. І шаблю взяв – молодець: шляхтич мусить мати шаблю.

«Борщ без м’яса – то є зупа, шляхтич без шаблі – то є дупа», – подумав про себе Юрій, але матері цього не сказав.

– А що ж ти таке напакував? – побачила мати Юркову торбу зі зброєю.

– Гостинці.

– А-а-а. Ну, то є добра справа. Їдь, синку, але будь там дуже обережний…

Юрій став у стремено і вискочив на осідланого коня. Натягнув вудила. Карий почав під ним басувати, бити копитами. Це був добрий кінь, котрого батько ніколи не запрягав у воза: тримав лише для їзди. Брат відчинив браму, і Юрій виїхав з подвір’я, кивнувши на прощання рідним.

Мати дивилася йому вслід:

– Куди, куди повернув? А-а-ай, таки до Радлович… До Радлович поїхав! Ой, Юрцю, Юрцю, та у тих же Радловичах дівки – чарівниці. І оком не змигнеш, як вона тебе… Ой, що ж батько скаже…

Молодий Кульчицький-Шелестович уже не чув слів матері, а гнав коня по дорозі. Час минав, надворі вже добре стемніло, тож треба було поквапитися.

Оминувши крайню хату села, Юрій звернув з дороги і почав поволі діставати з торби її вміст. Він швидко наладував пістолі і порозпихав так, щоб легко можна було дістати. Чекан засунув у вильот каптана, перевіривши, чи легко виймається. Мушкет закинув за плечі. Рушив.

Костел бовванів уже перед очима, і Юрій подумав собі, що звідти є гарна можливість оглядати не лише дорогу, але й усі навколишні поля. Здалося, що у найвищому віконці навіть світло горить. Та ні – таки привиділося.

Наблизившись, Кульчицький звернув у поле, у бік гумна: десь там на нього повинен чекати Коналінський. Зараз це гумно було занедбане: частково розгромлене, частково спалене – привид шляхетських суперечок і воєн. Далі був рів, що відгороджував два села, а вже навколо того рова поросли височенні та розлогі зарості верболозу.

«Добре місце для схованки», – мовив про себе шляхтич.

Битися його вчили ще змалку: батько хотів, аби син умів за себе постояти, та найбільше всього Юрій навчився у Львові: у великому місті ніхто не зважає на те, що ти Кульчицький-Шелестович. Не раз йому там доводилося встрявати в корчемні бійки, великі вуличні побоїща, захищати свою честь на чесних і не дуже герцях, і цей досвід Кульчицькому зараз мав би ой як знадобитися.

Гнідий заржав і почав завертати голову в бік верболозу.

– Що, братику, коней чуєш? Таки сховалися скурві сини.

Юрій поплескав коня по шиї і продовжив свій шлях, сторожко оглядаючись у темряві. Раптом з-за гумна виїхав вершник. Навіть у темряві Юрій упізнав у ньому за манерою триматися в сідлі вже знайомого посланця.

– Де Коналінський?! – зразу ж гукнув Юрій. Вершник не відповів, доки не наблизився майже впритул. Постійно дивився на костел, немов чекав звідти якогось знаку. Так і є: там хтось сидить і спостерігає, чи не привів Юрій із собою підмоги.

– Я прийшов сам, як ми і домовлялися. Де Коналінський, де Мариня?

Навіть крізь темряву Юрко відчув, як шляхтич посміхнувся, а тоді поволі звів руку і наставив на нього пістоль.

– Поїдеш з нами. Кидай зброю.

Кульчицький міг себе опанувати, але все одно відчув, як під дулом пістоля мороз побіг поза шкірою.

– Ми так не домовлялися!

– Пан Коналінський тебе чекає. Не нароби дурниць: кинь мушкета, потім шаблю, а тоді ми собі мирно поїдемо і залатвимо всі свої справи.

Тут із кущів виїхала решта розбійників: чоловіків десять. Вони об’їхали і загородили дорогу до Кульчиць.

– Чекайте, а де Мариня? Де дівчина? Без неї я нікуди не поїду.

– Поїдеш, голубе, нікуди не подінешся! – гукнув іззаду один з розбійників грубим, замогильним голосом.

– Я – шляхтич, – нагадав Юрій, не зводячи погляду із націленого на нього пістоля.

– Ніж не вибирає, чиє горло різати.

Посланець, досі тримаючи націлений пістоль, розумів, що вони занадто близько один до одного, щоби Юрій встиг витягти шаблю чи схопитися за мушкет, тому говорив упевнено. Однак він не знав про захований чекан. Юрій же зрозумів, що далі справу відкладати не можна, бо за відсутності Коналінського ніхто із ним тут розмов вести не буде: або смерть, або полон. Користуючись темрявою, Кульчицький висунув із рукава свій чекан, а тоді несподівано вдарив – поцілив у руку. Розбійник скрикнув і випустив пістоля, після чого отримав другий удар: у груди. Кінь під ним стрибнув убік, вершник же звалився на землю.

Інші розбійники не відразу зрозуміли, що сталося: не чекали від «макогона» такого сприту. Юрій же приострожив коня: боротися тут із десятком горлорізів дорівнювало смерті. Оскілька дорога до Кульчиць була перекрита, він рвонув полем у