Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

казав, що Гітлер для німців був кращим, ніж Сталін для свого народу, от і все…

– Нє важно. Нє за то мой дєд воєвал, чтоби в моєй странє каждая скотіна указивала, когда піть, а когда нє піть! Хочу і пью!

– Так, Лєра, дякую, здається, тобі час збиратися! – це я сказав.

– Да, Анжелка, я, пожалуй, пойду!

– Нєт, Лєра, ти останєшся! Думаєш, прівьоз меня в свою квартіру і я стала твоєй содєржанкой! Да мнє по хуй твоя квартіра. Я свободная женщіна і всєгда сама зарабативала сєбє на жизнь! Понятно? І вообщє, я бєрємєнна твоім рєбьонком, а бєрємєнним нужно во всьом уступать!

– Анжела, я пойду!

– Нєт! Ми пойдьом вмєстє… Я нє хочу жить с етім уродскім ліліпутом. У мєня єсть своя квартіра і свої дєті. Я в пєрвую очєрєдь мать-волчица, а потом уже чья-то жена і тому подобная хуйня! І вообщє, на хуя мнє ето надо? Я тєбє нє станція тєхобслуживанія і нє спєрмопрійомнік. Я – богиня! Мєня боготворіт вся страна. А ти хто? Містер «Тайд»? Ви нє в бєлом, тогда ми ідьом к вам? Ха-ха-ха! Нічтожество. Поєхалі, Лєра!

Не знаю, чи правильно я тоді вчинив, що дозволив їй піти. Єдине, що вдалося зробити, це заховати ключі від автівки, бо вона все поривалася сісти за кермо. Я знав, чим це закінчується. Робітники Подільського РВВС і досі мені згадують історію, коли вона геть п’яна протаранила дві патрульні машини у провулку Хорива, а потім тікала від даішників аж до Московського мосту. Коли вони її зупинили, позаду, втиснувшись у сидіння, сиділи дві її доньки чотирьох та одинадцяти років. Тоді ситуацію владнали дві тисячі доларів і мої ґречні вибачення, але відеофіксація правопорушення й досі зберігається в архіві. Вони її час від часу передивляються, щоб пореготати: «От еті звьозди творят!». Це мені дільничний розповідав, коли приходив перевіряти правильність зберігання зброї.

Та на цьому історія не скінчилася. За декілька днів я сидів біля комп’ютера і передивлявся, хто з гастролерів буде днями в Києві, щоб зробити їм другий виступ на одному з корпоративних заходів (так виходить дешевше для замовника). Аж раптом гульк! Стаття в одному інформаційному тижневику: «Секс у публічних місцях». А на фотографіях – моя вагітна дружина із рок-співаком, чиє ім’я теж збережу в таємниці. Вона мені не раз казала, що він їй подобався… Ось вони напівголі та розхристані імітують секс в кінотеатрі, ось єбня в туалеті нічного клубу, ось трахаються в окремому кабінеті тайського ресторану, а ось шаленіють від пристрасті у салоні літака…

І в той момент я збожеволів… Бігав по квартирі і кричав: «Сука! Сука!» Телефонував їй і кричав: «Сука! Сука!». Хапався за рушницю і викликав таксі, щоб їхати її вбити… Відміняв таксі й ставав під крижаний душ. Вив, дерся на стіни від ганьби, розпачу, безсилля.

Не певен, що всі чоловіки проходили через таке публічне приниження, коли їхня вагітна дружина імітує секс з чужим чоловіком в еротичній фотосесії для дешевого глянцевого журналу.

Я взув кросівки і вибіг на вулицю. Біг куди очі дивляться. Якби не собака, що лишився вдома сам, не знаю, коли б і повернувся.

Наступного ранку я зробив чи не найбільшу помилку свого життя. Набрав телефонний номер знайомої журналістки і сказав: «Я хочу дати інтерв’ю з приводу наших із Негоровою стосунків».

Інтерв’ю вийшло у липневому номері одного з відомих глянцевих журналів. Я розказав усю правду і публічно звернувся до неї: «Анжело, не пий! Адже ти вагітна і носиш мою дитину!»

За два тижні в одній з приватних клінік вона зважилася на передчасні пологи. У нас мав народитися хлопчик.

Від того часу ми півтора року не бачилися і не чулися. Друзі казали, що вона шикарно виглядає і багато подорожує. Має новий туристичний проект і купу цікавих пропозицій. Її кар’єра стрімко пре вгору.

Я ж збирав себе по шматках кілька місяців. Повернувся до родини, покінчив з романами на стороні, кинув пити, з головою пірнув у роботу…

Але ночами мені снилася ця дитина, яку ми обоє вбили. Я тихенько виходив з кімнати, замикався у ванні й плакав.

– Тобі погано? – питала сонна Марина.

– Так. Печія мучить…

* * *

Орест Лютий знімає з голови капелюха.

– Цю пісню, – каже він, – ми присвятили людині, яка не дожила шість років до української незалежності. Уявіть: їх була невеличка жменька, тих, хто вірив і боровся за те, щоб наша країна стала вільною. Навколо лежала страшна, майже трьохсотмільйонна імперія під назвою СРСР. Проте їхній дух, їхні думки й устремління, вогонь їхніх сердець здолали цю темряву. Усім українським дисидентам, а також видатному поету, перекладачу, громадському діячу Василеві Стусу присвячується.

Співається на мотив «Пєсня о дальокой родінє» з кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни».

Прошу я, хоч на трохи ще,

Болю мій, ти полиш мене!

Птахою сизокрилою

Полинь, полинь ти на Україну,

З неволі на Україну…

Краю мій, ти постань на мить

Мрією, світлим спогадом,

Краю мій, краю лагідний,

До тебе линуть думки-лелеки,

Хоч ти і такий далекий…

Тихо у гаю, зеленім гаю…

Де липа медом цвіте,

Наче у раю, тихому раю.

Пливуть тумани

Над Славутой-Дніпром,

І летить душа, і летить душа

Туди, де мати живе,

Хоч тіло закуте в тюремну московську отруту.

Блискавко, розбуди мій край!

Досить вже спати-мріяти!

Краю мій, ти від сну повстань,

Бо так у мріях ти себе загубиш,

У снах ти себе загубиш…

Пісня восьма

Ах, Бандеро, український апостол!

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Ах, Бандеро»)

У «Бактерії» так само гамірно, хоча вже перевалило за першу ночі. Саме пора для відвертих розмов. Кількість зужитого алкоголю розв’язує язики, і ми вивалюємо один одному те, про що зазвичай говоримо в нормальному житті менш емоційно:

– Яке, на хуй, українське село… – кричить Сем із темно-синім фаянсовим кухлем у руці, з якого на підлогу раз у раз випліскується світле «бердичівське», – яка там колиска духу? Колиска єбучих буряковомордих агроельфів, рабів та гречкосіїв. «Петре Степановичу, ти українець?» – «Так, Господи!» – «То пішов ти на хуй!» – «Чому, Господи?» – «Бо ти тупий дебіл!» – «Як? Я ж, блядь, депутат райради, я ж