Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

що лягти смертю хоробрих Сірому доведеться одразу після дембеля на порозі рідного дому від сковорідки або качалки дружини, бо пара мінометних обстрілів, під які він потрапляв, – ще не привід гинути на війні. Багатьом із пересувного прикордонного загону мін і снарядів з того боку – від сепарів – дісталося куди більше, але бійці щасливо уникали навіть поранень. З пропускного пункту «Успенка» через безперервний мінометний обстріл довелося відійти до Амвросіївки, але, окрім утрати контролю над ПП і зміни дислокації, в роботі загону нічого не змінилося: «секрети», наряди, патрулі.

Сьогодні на висотку над Григорівкою наряд – десять чоловік. Висотка, як то кажуть, панівна, звідси російська територія – як на долоні; чудово видно, як заходять на позиції, швидко розгортаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбуть по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж дивитися останній епізод «Зоряних війн» в кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над головами. Наряду видно всі ключові перехрестя доріг, але зараз скрізь тихо – місцеві або виїхали до Росії, або зачаїлися по хатах, збройники і Нацгвардія відійшли убік Кутейникового й Іловайська, залишивши лише один добре укріплений блокпост на перехресті біля Лисичого.

Сірому того дня дістався наряд на висотці неподалік. Йшли всімох на службу з тривогою на серці – довкола відбувалися незрозумілі речі: збройники і Нацгвардія відступають від Савур-Могили і кордону. Кордон з Росії щодня перетинають колони з машинами, напаковані озброєними людьми і зникають у лісосмугах і населених пунктах. Вчора бачили, як у Григорівку зайшло п’ять чужих танків. Що буде далі – незрозуміло, мобільного зв’язку немає, оперативної інформації немає. Прикордонники остерігалися оточення, безглуздої загибелі. Розмови в загоні ходили різні, але командири мовчали і чекали розпоряджень зі штабу, проте штаб на донесення не реагував.

– Агов, – сказав Діма Анишкін, – ви подивіться, там колона! – і протер тканиною бінокль, нібито це могло допомогти змінити картинку на дорозі. Колону вже можна було добре розгледіти і без оптики. Кабан устиг нарахувати з десяток одиниць техніки, коли надійшла команда відійти в посадку і колону пропустити. Попереду йшов бетеер із українським прапором і двома білими смугами – маркуванням української армії, але такого бетеера Кабан не пам’ятав (вся тутешня техніка Нацгвардії й десантури вже давно засвітилася на заставі), так що бетеер був однозначно не місцевий. А якщо він не місцевий, тоді чий він? З тієї території від кордону всі українські підрозділи вийшли ще позавчора. Заблукали? За бетеером йшла беха, потім важкі «урали» і «камази», навантажені, вочевидь, боєкомплектом, заправники, жовті автобуси з людьми, пара легкових автівок.

– Синусе, прийом. Карацупа на зв’язку.

– Прийом.

– З боку Калинового від кордону в наш бік рухається колона, одиниць сорок: один бетеер, одна беха, вантажівки з боєкомплектом, автобуси з людьми. На бетеері – український прапор. Спостерігаємо, нам наказано пропустити. Зустрічайте. Це ваші?

– Косинусе, прийом. Це Синус, – сьогодні рація звучить гарно, пощастило. Синус і Косинус – це позивні двох командирів підрозділів Нацгвардії. Вони обоє закінчували київський політех – от і бавляться, щоб геометрію не забути. – Візьми до уваги.

– Ні, це не наші.

– Може, збройники?

– Командире, запитай заставу, що нам робити?

– Застава наказує себе не виказувати і продовжувати спостереження.

– Синусе, Косинусе, не вимикайте рацію. Тримайте нас у курсі, – колона зникає за рогом. До блокпоста Нацгвардії – близько п’яти кілометрів, та якщо навпростець полем, то ближче. – Не вимикайте рацію!

Усім лячно. Хочеться, щоб це йшли свої, просто заблукали, але Кабану інстинкт підказує, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у цьому бетеері з українським прапором є чуже.

Рація оживає:

– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку, – рація шипить та плюється. – Колона виїхала з путівця на центральну дорогу, зупинилася. Двоє вийшло з автобуса біля шлагбаума, за формою не можу визначити приналежність, знаків розрізнювання немає. Є, є, є! Вони зривають український прапор зі шлагбаума, ламають стовпчик!

Умикається Косинус:

– Та в їхніх автобусах «денеерівські» прапорці. Вогонь, хлопці!

І як пішла вода в хату!

– Прикордонники, хто поруч, допомагайте, – це Синус. – Закрийте їм «зеленку» ззаду!

Поле перебігти – не життя прожити, особливо Кабану з його комплекцією і кулеметом. Полем, полем, бігом-бігом-бігом, від блокпоста чутно, як валить автоматичний гранатомет, вибухають бензобаки, стрекочуть автомати і бахкають гранати. Треба швидше, швидше, але тяжко, відстав трохи, задихнувся, але тут пощастило – підскочив бетеер з підмогою, підібрали.

Підоспіли в самий розпал – бетеер і беха сепаратистів, не зробивши жодного пострілу, рвонули в бік, за ними дві чи три вантажівки і декілька машин із хвоста колони пішли на Лисиче. Пара вантажівок вже горіло, підбиті автобуси похилилися набік, поруч лежали мертві; живі, зайнявши оборону, запекло відстрілювалися. Як і просив Синус, прикордонники підперли сепаратистів із тилу, тут якраз РКК Кабана став у великій пригоді. Прикордонник заліг у «зеленці» і щільним вогнем зустрічав усіх, хто намагався уникнути вогню агеес та кулемета нацгвардійців і сховатися серед дерев. Кабан уперше в житті стріляв не в мішені, а в живих людей, але дивно, він не відчував жодних докорів сумління, в першу хвилину навіть не виникало відчуття вбивства, просто натиснув акуратно на гашетку, і кулемет відгукнувся слухняною чергою. Коли темно-зелені фігури, які швидко бігли полем, почали падати – хто чудернацьки розкинувши руки, хто втискаючись у землю в надії сховатися від шквального перехресного вогню, Кабан раптово відчув гіркий присмак у роті. Він змінив кут обстрілу, перезарядився і знову почав ретельно обробляти свою ділянку: метр за метром, як і вчили на стрільбах.

Позиції в нацгвардійців та прикордонників мали відчутну перевагу, але швидкої перемоги не вийшло – занадто багато людей і техніки їхало в колоні. Отямившись від раптового нападу, сепари спробували контратакувати; над головами раптово задзижчав безпілотник, і в цю хвилину квадрат, де розгорнувся бій, почали поливати з мінометів.

– Вони ж своїх можуть замочити, – здивувався Кабан. – Чому вони стріляють?

– Тому що такі дрібниці росіян не бентежать. На цій війні у них немає своїх, тут всі для них – чужі, – сказав справжній українець Діма Анишкін.

– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку! У вас там беха є? Допоможіть витягти поранених, нашу беху підбили! Ми до них без броні дістатися не можемо, сепари не дають! Пропадають хлопці!

– Кабане, ти куди? Ти ж кулеметник! – та Кабан слідом за Дімою вже заскочив на броню, за якою вже з обох боків прилаштувалося по чотири бійці.

– Агов, броня, баштою крути! – бетеер енергійно обстрілював «зеленку», і всі, хто переміщався на ньому і поруч із ним, також вели