Читати книгу - "Смарагд"

то б він мене й сьогодні привіз не додому, а у військкомат.

— Було від Симона не тікати, — знову дорікнула баба. — Я чула, що жонатих в армію не беруть. Жив би собі потихеньку…

— Я краще під танк ляжу, ніж Симону продамся чи ще комусь, — відповів онук затято. — І годі вже моїм життям розпоряджатися — я не маленький.

— Не маленький, — повторила за ним невесело Маріуца. — Батька переріс. Не знаю тільки — в кого ти такий удався?

— Який? — перепитав Данило з посмішкою.

— Кручений, — відповіла сердито баба.

Уже на другий день Григорій звелів синові збиратися на роботу.

Запитання вертілося на язику в Даня, але він мовчки поснідав і так само мовчки сів у колгоспну машину, що кожного ранку приїжджала за парторгом. Григорій відразу скерував, щоб водій віз їх не в контору, а на ферму. Коли зупинилися біля телятника, не обертаючись, наказав:

— Вилазь!

І сам теж вийшов із машини. Зазирнув у сарай, підгукнув до себе чоловіка, що порався біля телят.

— Степановичу, у тебе є ще одні вила? — запитав після того, як привітався з ним за руку.

- Є, — здивовано відповів давно не голений телятник.

— Неси, — наказав Григорій. А коли той приніс, узяв вила й простягнув Данилові. — Оце бери, синку, і трудися. Узнаю, що не послухався, — начувайся. А ти не церемонься з новим помічником, — суворо заговорив до чоловіка. — Щось не так — можеш і навильником повчити.

Телятник здивовано дивився то на парторга, то на його сина й мовчки кивав головою. А коли Григорій поїхав, простягнув руку за вилами, та Дань лише посміхнувся:

— Керуйте, дядьку, — закинув на плече реманент і першим пішов до хліва.

Ще через день батько з’їздив до військкомату, і Даня викликали на медкомісію. На фермі працювати довелося недовго — на початку квітня його призвали на службу в армію.

Проводів не було, навіть невеличкої вечері. Марта й Маріуца мовчки склали провізію в старий рюкзак, а рано-вранці Григорій відвіз сина колгоспним «бобиком» до військкомату. Не озвався навіть тоді, коли за новобранцями підійшов автобус.

— Тату, — у Данила защеміло серце, і він розгублено глянув на батька, — тату, а коли Афганістан?

— Розумні й звідти живі та здорові вертаються, — підштовхнув його батько до дверей автобуса. — Давай, не затримуй…

У вікно Данило побачив, як він швидко сів у машину і, не дочекавшись, коли рушить автобус, поїхав. Намагався проковтнути клубок, що підкотився до горла, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Чого зітхаєш? — хтось позаду торкнув його за плече. Він обернувся й побачив веснянкуватого хлопця, який по-дружньому посміхався і кивком голови показував на заднє сидіння. — Пересідай.

Дань пересів. Другий призовник, низькорослий, мов школяр, дістав із внутрішньої кишені старої куртки пляшку горілки.

— Закуску давай, — прошепотів веснянкуватий на вухо.

Данило слухняно витяг хліб і сало, дбайливо порізане Маріуцою на тоненькі шматочки.

Йому налили півсклянки, але він хитнув головою, щоб наливали більше. Випив, обернувся й довго дивився у вікно, за яким бігла з-під коліс автобуса дорога від дому.

За першою пляшкою знайшлася друга. І коли під’їжджали до обласного збірного пункту, на задньому сидінні всі дружно хропли. Їх розбудив супроводжувач, мало не силоміць виштовхав із автобуса і здав за списком. Кожному потиснув руку, Даню при цьому уважно глянув у вічі.

— Краще не пий, — сказав неголосно і вийшов за металеві ворота, за якими своїм життям жило велике місто.

Новобранців розподілили на другий і третій день — кого у Забайкалля, а кого в Прибалтику. Даня ж забрали останнім, і не кудись далеко, а в Дніпропетровськ, у школу фельдшерів, де готували медиків для військових частин, що базувалися у районах «з особливо спекотним кліматом».

Після майже трьох років навчання у технікумі фельдшерська справа давалася легко та, на відміну від інших хлопців, які мріяли вступити до медичних вузів, Данило намагався ні про що не думати. Після відбою лягав на куце для нього солдатське ліжко і швидко засинав. І зовсім не знав, куди себе подіти, коли у вільні хвилини товариші по роті сідали писати листи додому. Данило нікому листів не писав і не чекав ні від кого. Але і йому прийшов лист зі зворотною солдатською адресою. Він кілька разів перечитував скупе письмо про Юркову службу — брата забрали в армію трохи пізніше після нього. Читав, потім ховав конверт у тумбочку, а через деякий час знову діставав.

Осінь іще була сухою і по-літньому теплою. За півроку Дань лише кілька разів ходив у звільнення. Друзів у нього не було, тільки до Вальки Забужича, хлопця з Кубані, прив’язався, наче до рідного. Високий, але худорлявий і сором’язливий, мов дівчина, Валько і за характером був поступливий та щирий.

У своє останнє звільнення вони пішли удвох, і з того обоє раділи. Валько був родом із невеличкого села й захоплено розглядав вітрини магазинів та висотні будинки.

— Як би я хотів жити у такому місті, а ти?

Дань байдуже здвигнув плечима, і Валько аж образився:

— Невже ти ніколи ні про що не мріяв? Невже тобі однаково, де ти будеш завтра?

Данило на те невесело посміхнувся:

— Завтра, Валько, нас потурять туди, де Макар телят не пас, або ще й далі.

— Там ти знаєш, куди нас потурять. А хоч і потурять, то ж не на все життя. Треба думати про хороше.

Хлопець не став чекати, що скаже Данило, і зайшов до гастроному. Той зайшов слідом за ним. Грошей вистачило на пиріжки, лимонад і на шматочок дешевої ковбаси. Вони сіли в тролейбус і вийшли аж на останній зупинці.

— Уф, — зітхнув полегшено Данило, озирнувся навкруги, а потім ліг прямо на посохлу траву. — Отут, Валько, і краса, і воля, а не між отими міськими шпаківнями.

— Кому як, — не погодився товариш і подав йому підрум’яненого пиріжка. Відкоркував пляшку з лимонадом і теж подав. — А ти думаєш, — запитав несподівано, — нас відправлять туди?

— Не псуй святкового настрою, — буркнув у відповідь Данило наповненим ротом. — Краще поглянь, яке над нами небо.

Валько підвів обличчя і теж задивився угору, а потім промовив тихо:

— Аж не віриться, що десь висять над головою бомбардувальники. Здається, все це назавжди залишилося в сорокових роках.

— Ти що — накупився сьогодні? — гримнув на нього Данило. — Може, це наш останній день такий, а ти його хочеш зіпсувати.

— Та ні, — Валько й собі надкусив пиріжок і поволі почав жувати. — Просто настрій якийсь… — і винувато посміхнувся. — А про Афганістан я часто думаю, бо не хочу ні стріляти, ні когось