Читати книгу - "Скрут"

знаю, хто саме уперше висловив… від кого… Одним словом, хто надихнув зграю радників на це розслідування.

Його співрозмовниця замислено поклала пальця до рота бронзовій левиній голові, яка прикрашала ослін:

— Ця, як ви зволили висловитися, зграя дбає передовсім про вас… Про вашу, якщо бажаєте, честь.

Володар смикнувся. Жінка поморщилася, ніби від болю — начебто бронзові зуби і справді вкусили її за палець:

— Повірте, уся ця історія зовсім не приносить мені задоволення. Навпаки. Мені обтяжливий… цей розгляд у вашому сімейному житті. І я не суддя… Їй. А тому попрошу більше не радитися зі мною на цю тему. Гаразд?

Корова голосно зітхнула і переступила ногами. Корбор відвернувся:

— Як хочеш…

Якийсь час обоє уважно спостерігали за однією особливо великою жабою, що роздувала боки на листку латаття. Трояндовий кущ за їхніми спинами духмянів так, що здатен був перебити запах цілої коров’ячої череди.

— Але… — знову почав володар, тарабанячи пальцями по підборіддю, — якщо я дійсно… Якщо мені й справді знадобиться порада… якої більше ніхто не зможе дати?

— Ніхто? Навіть зграя радників?

Корбор нервово переплів пальці:

— Якщо… якщо це правда…

— Це лише припущення, — холодно обірвала його жінка. — Правдою це стане тільки під тягарем… доказів.

— А… це можна довести?!

Жінка встала — легко, як підліток. Жаба, яка спочивала на лататті, важко ляпнулась у воду — й відразу, мов каміння, посипалися в озеро її подружки з берега.

— Я не знаю, друже мій. Не можу сказати напевне… Нічого. Єдине, на що ви можете розраховувати, — розуміння. Розуміння та зацікавленість із мого боку. Наближається час вечері, а ви просили нагадати…

— Атож. Дякую.

Володар підвівся, вклонився, ніби ненароком ковзнув долонею по мереживі на круглому плечі — розпрощався таким чином і повільно пішов геть.

Жінка провела очима похилу спину заклопотаного Корбора, поки не зімкнулися трояндові кущі та не сховали її; по тому замислено глянула на корову, підняла з лави шовкову накидку і, волочачи її по землі, неквапом рушила в інший бік.

У одному-єдиному місці сад відокремлювався від решти світу не вибагливою глиняною огорожею, а звичайними мережаними ґратами; шлях, який тут проходив, майже на цілий людський зріст лежав нижче за траву в саду. Ґрати стояли на краєчку невисокого урвища, врівень із кронами дерев, які росли внизу.

Жінка провела рукою по крицевому прутті, викутому в формі кинджалів. Хлопчисько, звичайно, був на місці — як і вчора та позавчора. Звичайний хлопчисько, брудний і обшарпаний, — однак нещасний писочок його здавався жінці значно симпатичнішим за багато облич із її розкішного оточення.

На що вони розраховують? Приходять часом здаля, стоять перед ворітьми, а найкмітливіші знаходять ці ґрати над шляхом… І все заради того, щоб здаля мигцем глянути. Одного разу вона задля жарту кинула свою хустку відразу двом — то й роздерли! На клапті роздерли, ревнивці, кожен хотів володіти реліквією одноосібно…

Вона посміхнулася. Хлопчисько по той бік шляху сполотнів і роззявив рота; його безсоромні очі ладні були зжерти жінку з кістками. Вона лунко розреготалася; хлопець зробив був крок уперед, але відразу відскочив і мало не втрапив під колеса екіпажа, що пролітав повз них; на мить їй навіть здалося, що й втрапив. Бракувало ще смертовбивства на її совісті…

Курява на шляху осіла. Хлопець стояв там само — і дивився. Пильно, якось болісно, напружено; вона здивовано подумала, що хлопець цікавий. Є в ньому щось… Незвичайність якась, котру навіть вона, ловець душ, не відразу в змозі вгадати…

Вона знову посміхнулась і поманила його пальцем.

Думала, він підбіжить, мов собача, — та хлопець наблизився повільно, сторожко, ніби ступаючи по товченому склу.

— Як тебе звуть?

Він забарився лише на частку секунди. Може, від хвилювання? По тому його запечені губи розліпилися:

— Ігаром…

Вона глузливо цокнула язиком:

— Ти хотів збрехати? Думав, чи казати правду, а потім усе-таки зважився? Ігар? Тебе дійсно так звуть?

Він кивнув.

— А навіщо тобі брехати? Ти що, шахрай?

Він помотав головою — трішки старанніше, ніж слід було. Вона вирішила залишити це запитання на потім… Якщо «потім» буде.

— У мене до тебе доручення, Ігаре… Виконаєш?

Він облизав губи. Знову кивнув. Ні, подумала жінка, він таки красунчик. Дівчачий пестунчик.

Із-за її корсета з’явився складений учетверо аркушик; хлопчиськові належало пожадливо стежити за мандрівкою її руки в потаємні місця — але він не зводив погляду з її обличчя. Начебто запитав і чекав на відповідь; цю незрозумілість вона теж вирішила залишити на потім.

— Ось що, Ігаре… Це лист. Ти віднесеш його за адресою, котру я назву… Зрозумів?

Він кивнув.

— Тобі не цікаво, чому я довіряю настільки важливу справу тобі? Шарпакові з вулиці, якого бачу вперше? Адже ж цікаво, правда?

Знову кивок. На «шарпака» такі, як він, зазвичай не ображаються.

— Це дуже кепське доручення. Той пан, для кого лист, може розгніватися, Ігаре. І добряче відлупцювати посланця. Тебе. Ну то що, берешся?

Їй цікаво було стежити за зміною виразів на його обличчі. Він кивнув, хоча спершу й замислився — лише на мить. Чи не повірив?

Вона розсміялася:

— Бачу, ти гарний хлопець… І хоробрий. Ти вмієш читати?

Він помотав головою — майже без затримки; втім, для її ока «майже» не існувало. Вона обірвала сміх і насупилася:

— А оце кепсько. Навіщо ти брешеш?

Він зашарівся, мов найбільша з її троянд. Навіть очі зволожилися — це ж треба такого!

— Я не гніваюся, — її голос пом’якшав. — Але тільки більше не бреши… Листа не читай. Віднесеш — приходь сюди само та чекай. Якщо зробиш усе, як звелено… Подумаємо про винагороду. Зрозумів?

Він вислухав адресу і відступив, судомно стискаючи заповітний аркушик. Вона помахала йому рукою — із чистим сумлінням повернулася до коров’ячого товариства.

Він повернувся на заході сонця. Після вечері жінка без особливої надії підійшла до ґрат — і побачила його; він стояв на колишньому місці. Хлопець підняв голову, і вона розгледіла в нього на обличчі темний синець.

На частку секунди їй зробилося незатишно. Не можна сказати, щоб вона відчула себе винною — просто ніяково, незручно, незвично якось на серці. На щастя, дивне відчуття майже відразу і полишило її; вона знову поманила юнака пальцем.

Його хода ледь змінилася. Він ішов якось боком, горбився та волік ногу. Підійшов і зупинився під ґратами, дивлячись на жінку знизу вгору. Очі були сірі.

— Відніс?

Кивок.

— Бачу, шляхетний пан прочитав послання?

Знову кивок.

— А ти? Прочитав?

Пауза. Вона перестала бачити його очі — тепер перед нею була розкішна шапка поплутаного русявого волосся.