Читати книгу - "Скрут"

Довга мовчанка; нарешті — ще один приречений кивок.

Вона розсміялася:

— Ну, молодець! Ти прочитав, знав, що написано, — і все одно поніс?

Плечі у хлопця піднялись — і обпали.

— Розумник, що не збрехав, — сказала вона м’яко. — Йди до воріт — я звелю, щоб тебе впустили.

Він підняв очі й навіть здивував її…

Божевільною радістю в цих очах.

«Вона середнього зросту. У неї темне волосся з мідним полиском і карі з прозеленню очі. Швидше за все, вона змінила ім’я… Вона вміє читати і писати, у неї, можливо, витончені манери, — але походить із простолюду. Вона розумна…»

«Але скільки їх! Скільки їх, таких жінок! Колір волосся й очей, змінене ім’я… Мені ніколи не знайти її за цими прикметами!»

«Я не сказав тобі всього. Під правою лопаткою в неї родима пляма у вигляді ромба… Але головне — вона не така, як усі. Де б вона не була — вона вирізняється. Шукай; ти знайдеш її, як у темряві знаходять маяк».

* * *

Дім уставав раненько, на зорі; в сутінках ж він поринав у тишу, і за порушення нічного спокою належала кара. Дім жив за особливим суворим розпорядком; дівчинці здавалося, що каміни зітхають, віконниці бурмочуть, а з фасаду дивиться вікнами безстороннє обличчя, схоже на голову бабці, й поріг — її опущена щелепа.

Вона невдовзі навчилася защібати пояс, потрапляючи гачком у дірочку — згодом і дірочка зробилася більшою та зручнішою. Тут її не примушували, як колись, прибирати в курнику чи носити дрова; тут було багато вільного часу, але дівчинка не знала, як його згаяти. Інші діти, — а всі вони були у ближньому чи дальньому спорідненні один із одним, — ретельно її уникали.

У домі верховодила безброва баба; люди її обмеженого, суворого світу поділялися на родичів і слуг. Єдиною людиною, котра не належала ні до тих, ані до інших, виявився сільський учитель, який раз на два дні збирав дітей у великій кімнаті, за столом.

Хлопчики, які доводилися один одному двоюрідними братами, вже вміли читати; дівчисько, яке звали Ліль і яке чомусь було їхньою племінницею, на уроки не ходило — жінкам грамота ні до чого. У рідному селі дівчинки читати не вміли і багато чоловіків теж; до її подиву, баба привела її в класну кімнату, де вчитель вручив їй пошарпану абетку. Виявляється, він висловив бажання бачити свою дружину грамотною і вихованою; дівчинка вперше сіла за довгий стіл і, тупо дивлячись на чорні закарлючки під бляклими малюнками, ретельно вибудовувала в голові уривчастий ланцюжок: він — Аальмар… Аальмар — він…

Учитель сподобався їй; він був схожий на сусіда, який жив через паркан із її родичами в тому далекому, минулому житті. Веселий і галасливий, як і той сусід, він так само постійно гриз соломинку; вона то визирала з його рота, то ховалася знову, мов білка в дупло, й дівчинці подобалося спостерігати за цією грою.

Втім, у вчителя була одна негарна властивість, яка разом перекреслювала всі його добрі риси. Він не зносив, коли на уроці хтось відволікався і думав про своє; на цей випадок на столі його завжди була вимочена різка.

Хлопчаків карали тут, у кімнаті: відводили в далекий куток; дівчинка дуже злякалася, коли і її вперше спіймали на тій самій провині — вона задивилась у вікно і прослухала звернуту до неї фразу. Вже готова була скуштувати різки, та вчитель лише насупився і звелів бути уважнішою; хлопчаки глянули заздро — але, як звичайно, не озвалися й словом. Дотепер інші діти жодного разу не заговорили з нею.

Удруге вона захопилася, повторюючи пальцем складний візерунок на різьбленій стільниці, — учитель накивав пальцем і розкусив роздратовано свою соломину, але до різки не взявся. За кілька хвилин один із хлопчаків, який ловив гав, отримав сповна — дівчинка вперше зрозуміла, що має тут деякі переваги. А коли зрозуміла, майже зовсім перестала слухати вчителя.

Не те щоб їй не хотілося вчитись — навпаки, перші успіхи в читанні неабияк її потішили; вона нібито й не хотіла підтвердити свої переваги та підкреслити вседозволеність — просто думки не бажали коритися здоровому глуздові. Дивлячись на малюнок у абетці, де зображено було вояка при повному озброєнні, вона згадувала чорну від крові луку, жінок, які, неприкаяні, блукали нею, та мертву ляльку серед мертвих, страшно покалічених людських тіл; малюнок, на якому доїли корову, нагадував про матір, про пузату дійницю з трикутною вм’ятинкою на денці — вона так виразно, так чітко уявляла собі цю дійницю, що й класна кімната, й учитель, і хлопчаки, які слухали його, здавалися безтілесними примарами, увесь цей новий світ був ніби сном, і лише дійниця з пом’ятим денцем була справжньою. Тільки дійниця в руках у її матері…

Гра їй сподобалася. Світ її рідного дому, затишний світ, із якого її так раптово вирвали, у мріях поставав перед нею зримо та відчутно, начебто справжній. Материн фартух… Дешевий перстеник на її пальці… Дерев’яне намисто на шиї, одна намистинка з щербинкою… Запах молока. Плетені батькові гамаші, й сам він, постійно заклопотаний, суворий, відлюдкуватий… Вона пригадувала якусь річ і уявляла її в таких подробицях, у таких деталях, у таких звуках і запахах, що зрештою все, крім цієї уявної речі, переставало існувати; вчитель гнівався і суворо вичитував їй за неуважність. Вона кивала і ховала очі.

Нарешті вчитель наскаржився бабі, яку всі тут звали Великою Фа; баба поставила дівчинку перед собою і повідомила жахливу річ.

Виявляється, ніхто, крім майбутнього чоловіка, не сміє карати її, наречену; виявляється, всі її провини не пробачаються, а відкладаються на потім, і Аальмар, коли повернеться, отримає докладний звіт про її провини та сам озброїться різкою, щоби покарати її відразу за все…

Після цього життя її перетворилося на суцільний кошмар.

Ночами їй снилось повернення Аальмара; вона здригалася, коли вдалині чувся цокіт підків, і багато разів на день виходила до хвіртки подивитися, чи не здійнялася курява на широкому шляху. Вчитися перестала зовсім, хоч і не зводила з учителя очей, хоч і намагалася поводитись пристойно; всі літери, навіть давно знайомі, зливалися в неї перед очима, і вона в сльозах ледь чутно шепотіла, що не винна, що не може, що забула… В однакових темних очах однокласників-хлопчаків не було й краплі жалю — швидше якась мстива, наполеглива цікавість. Зрештою, їх шмагали не раз — хіба вона краща?!

Одного разу серед ночі дівчинка прокинулася та крадькома попросила небо, щоб Аальмар не повернувся.