Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

обличчі проступав химерний вираз, ніби він щосили намагався приховати переляк.

— Вибачте, — мовила вона, усміхнувшись. — Я цілими днями бігала туди й назад і не мала часу зупинитися.

Він не усміхнувся.

— Міс Таґґарт, та цигарка зі знаком долара, що ви дали мені кілька місяців тому, — де ви її взяли?

На мить вона завмерла.

— Це довга і заплутана історія, — відповіла врешті.

— Чи можете ви зв’язатися з людиною, яка вам її дала?

— Думаю, так, хоча цілком не впевнена. А що?

— Чи розповість він вам, де він її взяв?

— Не знаю. Чому ви думаєте, що не розповість?

Старий завагався, але таки відповів:

— Міс Таґґарт, що ви робите, коли мусите казати комусь речі, про які знаєте, що вони неможливі?

Вона тихо засміялась:

— Чоловік, який дав мені цигарку, сказав, що у такому разі слід вивчити передумови.

— Він так сказав? Про цигарку?

— Не зовсім про неї. Але чому ви запитуєте? Про що ви хочете мені розповісти?

— Міс Таґґарт, я навів довідки по всьому світу. Перевірив усі ймовірні джерела інформації щодо тютюнової промисловості. Зробив хімічний аналіз цього недопалка. Не існує заводу, який виготовляє такий папір. Ароматичні елементи, що містить тютюн, ніколи не використовувались у сумішах для куріння, які я зміг знайти. Це автоматично скручена цигарка, але на жодній із фабрик, що я їх знаю, а я знаю всі, — таких не роблять. Міс Таґґарт, наскільки вистачає моїх знань, мушу стверджувати, що цю цигарку було виготовлено не на землі.

Ріарден стояв поруч, із відсутнім поглядом, поки офіціант викочував обідній столик із його готельного номера. Кен Данаґґер пішов. У кімнаті панувала напівтемрява: за невисловленою згодою чоловіків обід тривав у приглушеному світлі ламп, щоб офіціанти не зауважили і, можливо, не впізнали обличчя Данаґґера.

Їм довелось зустрітися крадькома, немов злочинцям, яких не слід бачити разом. Вони не могли зустрічатись у своїх офісах чи домівках, лише у велелюдній анонімності міста, в номері «Вейн Фолкленду». Якби стало відомо, що Генк погодився доставити Данаґґеру чотири тисячі тонн конструкційних профілів ріарден-металу, кожному з них загрожував би штраф у десять тисяч доларів і десять років ув’язнення.

Під час обіду вони не обговорювали цього закону, власних мотивів чи ризиків. Вони просто спілкувалися про бізнес.

Чітко і сухо, як на конференції, Данаґґер пояснив, що половини замовлення вистачить для зміцнення тунелів, які от-от зруйнуються, якщо він бодай трохи забариться, а також — на оновлення копальні збанкрутілої Об’єднаної вугільної компанії, що він купив її три тижні тому…

— Це чудове майно, хоч і в жахливому стані; минулого місяця у них стався страшний випадок: вибух газу, обвалення, сорок людей загинуло.

Монотонно, ніби цитуючи щось безособове, якийсь статистичний звіт, він додав:

— Газети верещать, що вугілля сьогодні — найважливіший товар у країні. Верещать також, що вугільні промисловці наживаються на нестачі нафти. Одна банда у Вашингтоні кричить, начебто я занадто швидко розширююсь, тому це слід зупинити, бо я перетворююсь на монополію. Інша банда у Вашингтоні кричить, що я розширююсь повільно, тому уряд має відібрати в мене копальні, бо я жадібний до прибутків і не хочу задовольняти потреб громадськості у пальному. За теперішнього рівня моїх прибутків Об’єднана вугільна компанія поверне кошти, що я в неї вклав, через сорок сім років. Дітей у мене немає. Я купив її, бо є клієнт, що я не наважуюсь залишити його без вугілля, — це «Таґґарт Трансконтиненталь». Я весь час думаю про те, що станеться, якщо залізниця зазнає краху.

Він замовк, а потім додав:

— Хтозна, чому я досі про це думаю, але так воно є. Здається, люди у Вашингтоні не мають чіткої гадки про те, що станеться далі. А я маю.

— Я доставлю метал, — сказав Ріарден. — Повідомте мене, коли буде потрібна друга половина замовлення. Доставлю і її.

Наприкінці обіду Данаґґер мовив так само чітко і безбарвно — тоном людини, яка впевнена в значенні власних слів:

— Якщо будь-хто із ваших або моїх працівників виявить нашу угоду і спробує мене шантажувати — я заплачу, у межах розумного. Але не платитиму, якщо він має друзів у Вашингтоні. Якщо хтось із цих з’явиться поруч, я іду до в’язниці.

— Підемо разом, — сказав Ріарден.

Самотній, посеред напівтемної кімнати, Ріарден подумав, що перспектива ув’язнення геть його не бентежить. Колись, чотирнадцятирічний, ослаблий від голоду, він не дозволяв собі вкрасти з вуличних лотків жодного фрукта. Сьогодні перспектива опинитися за ґратами — а цей обід був кримінальним злочином — означала для нього не більше, ніж імовірність бути розчавленим вантажівкою: потворний випадок, позбавлений будь-якої моральної ваги.

Ріарден подумав, що його змусили ховати, як брудну таємницю, єдину бізнесову угоду цього року, від якої він отримав насолоду; так само, як він мусив, наче брудну таємницю, ховати ночі з Даґні — єдині, що тримали його в цьому житті. Він відчував, що між цими двома таємницями існує важливий зв’язок, який він іще має дослідити. Він не міг його вловити, не міг дошукати слів, щоб його означити, але відчував, що того дня, коли це зробить, знайде відповідь на всі запитання свого життя.

Він стояв, схилившись на стіну, відкинувши назад голову, заплющивши очі, й думав про Даґні. Аж раптом відчув, що всі запитання вже нічогісінько для нього не значать. Подумав, що побачить її сьогодні, майже відчуваючи до цього ненависть, бо завтрашній ранок, коли йому доведеться її покинути, здавався такий близький; Генк міркував: залишитись у місті ще й на завтра чи краще поїхати звідси негайно, не побачивши її, щоб мати змогу чекати, щоб ця подія завжди була попереду: мить, коли він обхопить її за плечі та зазирне в очі. «Ти божеволієш…» — подумав він, знаючи, що, якби вона була поруч щогодини кожного з його днів, усе залишалось би так само, він ніколи не мав би її достатньо, йому б довелося винайти якусь безглузду форму катування, щоб витримувати таке життя. Генк знав, що побачить її сьогодні, й думки про можливість поїхати з міста негайно посилювали його задоволення; одна мить катування, що увиразнила певність його майбутніх годин. Він не вимикатиме світла в її вітальні, подумав Генк, він розпластає її на ліжку і не бачитиме нічого, тільки вигин смуги світла, що збігатиме від її талії до кісточки на нозі; єдина лінія, яка випише в темряві цілісну форму її довгого, тонкого тіла; тоді він поверне її голову до світла, щоб роздивитись обличчя, побачити його, закинуте назад, позбавлене опори, дивитиметься, як її волосся спадає йому по руці,