Читати книгу - "Вогнегривий коник"

class="p1">Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

Марійка радісно скрикнула, а з верби злетіли чорні птахи й полетіли далеко-далеко.

То відлетіли сумні Марійчині думки.

П’ять дубів

Дмитрик і Сергійко ходили з учителем до лісу. Вчитель викопав їм по три маленькі дубочки й сказав:

— Несіть додому, посадіть біля хати.

Приніс Дмитро. Викопав ямку, посадив дубок. Узяв другий дубок, глянув і здалося йому, що корінець кволий.

Викинув Дмитрик того дубка на дорогу.

Глянув на третій дубок. І здалося Дмитрикові, що гілочки в нього слабкі.

Викинув Дмитрик і того дубка на дорогу.

А Сергійко посадив свої три дубки, виходить на дорогу, аж бачить: два саджанці у пилюці лежать. Підняв їх, посадив поруч із тими трьома дубками.

Поливає Сергійко дубки, ростуть вони, зеленіють.

А Дмитрик забув про свій дубок. Засохло маленьке деревце.

Минуло багато років. Стали Дмитро і Сергій дорослими людьми. У Дмитра вже синок є — Дмитрик, а в Сергія — Сергійко.

Питається якось Дмитрик у батька:

— Тату, чому біля Сергійкової хати росте п’ять дубів, а біля нашої жодного немає?

Мовчить батько. Мовчить.

Батьків олівець

Це було в роки війни. Андрійків тато воював на фронті, а мама працювала на фабриці.

Одного разу листоноша приніс мамі листа. Відкривши конверта, мама заридала. Вона обняла Андрійка й сказала:

— Немає нашого татуся…

Через три дні прийшла маленька посилка від таткових товаришів. У тій посилці були таткові речі: ложка, блокнот і олівець, яким він писав листа додому.

Минуло багато років. Андрійко став стрункий, красивий юнак. Мати провела його на службу в армію і дала батьків олівець.

Як безцінну святиню, поклав Андрійко олівець у кишеню до серця.

А згодом написав матері листа. Перші слова в ньому були такі:

— Люба матусю, я буду такий же, як мій тато.

Цей лист був написаний батьковим олівцем.

Мати раділа синовим листом.

Іванова хата горить

Петро й Степан працювали в полі. Коли це бачать: у селі пожежа. І здається їм, що горить саме там, де живуть вони, Петро й Степан.

— Це, мабуть, наші хати горять, — каже Петро.

— Їдьмо скоріше додому, — каже Степан. Та й запріг коней у воза.

Петро й Степан погнали шалено коней. В’їхали в село, питають:

— У кого пожежа?

— Іванова хата горить.

Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:

— Ну, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.

— Чому вертатися? — дивується Степан.

— Та горить же не в нас, — розсудливо каже Петро. — Навіщо ж час марнувати? Робота у полі стоїть.

Степан із подивом поглядає на Петра:

— А ти поспішав хіба тільки свою хату рятувати?

Петро мовчить. Залишив його Степан із кіньми, сам побіг пожежу гасити. А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити, — за Степаном бігти чи в поле їхати.

Щоб ти став кращий…

Дідусь із онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.

Наступав вечір. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався розташуватись на ночівлю десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. Вона стояла біля лісової стежки.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?

— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатину. У ній було чисто, на дерев’яній стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, шановні гості.

Дідусь і внук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, маленький глечичок із медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

На вікні — відро з водою.

Дідусь і внук умилися й сіли вечеряти.

— Хто ж це все поставив на стіл? — питає онук.

— Добрий чоловік, — мовить дідусь.

— Як же це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

— Щоб ти став кращий, — відповів дідусь.

Суниці для Наталі

У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.

Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:

— Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяковіє. Він так і сказав мамі:

— Соромно мені, не понесу…

— Чому ж тобі соромно? — дивується мама.

Андрійко й сам не знає, чого йому соромно.

Наступного дня він усе ж таки взяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі, віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

— Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні.

Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася в очі Андрійкові й прошепотіла:

— Дякую…

«Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? — подумав Андрійко. — Вона ще ж не їла суниць…»

Несміливий хлопчик

До п’ятого класу прийшов серед року новий учень, Микола. З першого ж дня всі побачили, що він несміливий, аж сором’язливий якийсь. Хотіли його на першій парті посадити, та він не схотів. Попросився на останню.

Вчився Микола добре, сумлінно виконував домашні завдання. Його відповіді були такі, що в класі ставало тихо, як він говорив. Кожному хотілося послухати. Вчителі хвалили Миколу:

— Ось так треба уроки готувати, так треба відповідати на уроках…

Від похвали хлопчик червонів, йому хотілося швидше сісти за свою останню парту. Хлопці говорили про Миколу:

— Славний учень. І товариш добрий. Попросиш — завжди пояснить, покаже. Але дуже несміливий…

Одного разу Микола з хлопцями повертався додому. Було це в травні, перед завершенням навчального року. Ішли гуртом, про щось сперечались.

Як переходили міст, почули крик. Хтось волав унизу, недалеко від мосту. Річка була невелика, та швидка й повновода. Невже хтось кличе на допомогу?

Не встигли хлопці про те й подумати, як побачили: Микола плигнув з мосту у воду, туди, звідки долинав крик. Приголомшені, вони підійшли до перил, Микола вже був коло дівчинки. Не вміючи добре плавати, вона попала у вир. Ще мить — і загинула б.

— Тримайся за мою сорочку! —