Читати книгу - "Майдан. Жінка"

працює на заводі, «робоча, але серйозна», відвідуючи меси й причастя, освячуючи хліб, вишиваючи своє придане у сестер, вона ніколи не ходила до лісу удвох із хлопцем. Незважаючи на те що її спідниці були вкорочені, волосся підстрижене під хлопчика, а в очах «зухвалість», було досить того факту, що вона працює із чоловіками, щоб її сприймали, як вона того бажала, а саме як «пристойну дівчину».

Молодість моєї матері двома словами: неймовірні зусилля, щоб уникнути найбільш імовірної долі, напевно, бідності, можливо, алкоголізму. Вона уникала всього, що траплялося з робітницею заводу, коли та «давала собі волю», після чого жоден «серйозний парубок» не захотів би з нею знатися (наприклад, не палила, не вешталася по вулицях вечорами, залишалася незаплямованою).

Її брати та сестри не уникли своєї долі. Четверо померли протягом останніх двадцяти п’яти років. Уже тривалий час алкоголь заповнював їхню порожнечу, чоловіки випивали у кафе, жінки у себе вдома (до сьогодні дожила тільки одна сестра, яка ніколи не пила). Веселі слова або поведінка залежали від ступеня сп’яніння. Залишок часу вони проводили за роботою, не розмовляючи, «гарний працівник», жінка, про господарство якої «нема чого сказати». Минали роки, вони звикли до того, що люди їх оцінюють за кількістю випитих напоїв, звикли «бути напідпитку», «бути під чаркою». Напередодні Трійці, повертаючись додому із занять, я зустріла мою тітку М… Як і кожний вихідний день, вона піднімалася в місто із сумкою, наповненою порожніми пляшками. Вона обійняла мене, тиняючись, не в змозі що-небудь промовити. Мені здається, я ніколи не змогла б так писати, якби не зустріла мою тітоньку в той день.

Для жінки заміжжя ставало життям або смертю, сподіванням на краще або остаточним падінням. Необхідно було знайти чоловіка, здатного «зробити жінку щасливою». Звичайно ж, це не сільський хлопець, що змусить жінку доїти корів у селі без електрики. Мій батько працював на заводі з виробництва канатів, він був високий, ставний, «мав певні манери». Він не випивав, приносив зарплатню на утримання дому. У нього був спокійний веселий характер, і він був на сім років старший за матір (вона не вийшла б заміж за «вуличного хлопчиська»). Вона розповідала, посміхаючись і червоніючи: «До мене багато хлопців залицялися, мені багато хто робив пропозицію, але я вибрала твого батька». І часто додавала: «Він був не схожий на інших».

Історія мого батька нагадує історію моєї матері: численна родина, батько був візником, а мати ткалею, закінчення школи у дванадцять років, потім початок роботи на полях, челядником на фермі. Але його старший брат обійняв гарну посаду в управлінні залізницею, дві сестри вийшли заміж за працівників магазину. Колишні служниці, вони вміли розмовляти без крику, ходити не поспішаючи, залишатися непоміченими. В них було вже більше «гідності», але також була схильність ганити таких робітниць заводу, як моя мама, чия зовнішність, вчинки, нагадували їм те оточення, якого вони прагнули позбутися. На їхню думку, мій батько «міг би знайти й кращу».

Вони одружилися 1928 року.

На весільному фото у неї обличчя праведної мадонни, бліда, два пасма із завитком на скронях, вуаль, огортаючи голову, спускається до очей. Пишні груди та стегна, гарні ноги (сукня не прикривала колін). Вона не всміхалася, стояла зі спокійним виразом обличчя, щось кумедне, якась цікавість була в її очах. Він, із короткими вусами, в метелику, здавався набагато старшим за неї. Він стояв зі стурбованим виглядом, насупивши брови, можливо, він хвилювався, щоб фото вийшло гарним. Він тримав її за талію, вона поклала йому руку на плече. Вони стояли на дорозі, неподалік виднівся двір із високою травою. За ними — листя двох яблунь, гілки яких з’єднались, утворивши купол. У глибині — фасад низького будинку. Цю сцену я можу відчути, суха земля дороги, що оголила гальку, пахощі села на початку літа. Але це не моя мама. Дарма я так ретельно розглядала фотографію, до того стану, коли починає здаватися, що обличчя починають рухатися. Я лише побачила спокійну жінку, трохи неприродну в костюмі фільмів 20-х років. Тільки її широка рука, що стискала рукавички, постава голови видавали в ній мою матір.

Я була майже впевнена в тому, що ця молода наречена була щаслива та горда. Але я нічого не знаю про її бажання. У перші ночі — за свідченням її сестри — вона лягала спати в нічній сорочці, не знімаючи спідньої білизни. Це ні про що не свідчить, зайняття любов’ю часто супроводжується покривом соромливості, адже вони були «нормальними» людьми.

Спочатку вона відчувала задоволення від статусу дами, що посіла гарне становище, обновляла посуд, стелила скатертину з вишивкою, виходила під руку зі «своїм чоловіком», був сміх, потім суперечки (вона не вміла готувати їжу); були примирення (вона не була буркотухою), відчуття нового життя. Але зарплатню більше не підвищували, їм треба було сплачувати рахунки за житло, за меблі. Вони були змушені заощаджувати на всьому, просити овочі у батьків (у них не було саду) і зрештою повернулися до того життя, з якого починали. Вони по-різному це переживали. Обоє прагнули чогось досягти, але в нього було більше страху перед боротьбою за справу, спроба скоритися з нинішнім положенням справ. Вона ж була переконана, що вони нічого не втрачають і мусять зробити все, щоб вийти із цього становища «за всяку ціну». Вона з гордістю працювала на заводі, але не збиралася залишатися там на все життя, вона мріяла про єдине відповідне для неї майбутнє: зайнятися торгівлею продуктів. Він прислухався до неї, вона була головою родини.

1931 року вони купили у кредит кіоск для продажу напоїв і продуктів харчування в Лілєбоні, робітничому містечку в сім тисяч жителів за двадцять п’ять кілометрів од Івето. Кафе-бакалія була у Валє, у зоні прядильних фабрик, побудованих у дев’ятнадцятому столітті, які визначали життя й існування місцевих жителів од народження до самої смерті. Навіть сьогодні сказати «повоєнний Валє» означало, що цим усе сказано: занадто велике скупчення алкоголіків і матерів-одиначок, вологість, що сочилася по стінах, діти, що вмирають од діареї. Моїй матері було двадцять п’ять. Саме тут вона стала такою, якою я її пам’ятаю, з таким обличчям, такими смаками і манерами, які я тривалий час вважала властивими їй із народження.

Але цього було не досить для проживання, мій батько найнявся на будівельний двір, пізніше на переробний завод у районі Нижньої Сени, де він став бригадиром. Мати сама займалася торгівлею.

Незабаром вона вже робила це із властивим їй запалом, «завжди бути