Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

фунтів борошна, цукру, сала і бобів скільки завгодно. Випив багато чаю. За три місяці білий чоловік відмикає двері й каже Мобітсові, щоб той ішов собі. Мобітс не хоче йти. Він як той собака, що його довгий час годовано в одному місці. Він хоче там залишитись. Тоді білий чоловік проганяє його. Мобітс вертає до нашого селища, гладкий, як ніколи. Ось як поводиться білий чоловік. Його не можна зрозуміти. Це дурість, велика дурість.

— Але де ж твої сини? — наполягав я. — Ти маєш дужих синів, а сам на старості голодуєш?

— Був у нас Моклан, — почав Ебітс.

— Він був дужий, — втрутилася Зіла. — Міг день і ніч веслувати без перепочинку. Він знався на лососях і на воді. Був дуже мудрий.

— Був у нас Моклан, — сказав удруге Ебітс, не звертаючи уваги на її слова. — Навесні він подався з іншими хлопцами вниз по Юкону торгувати до форту Кембел. Там є Пост, а в ньому багато краму білих людей, і є там крамар, на ім’я Джоне. Є також білий чаклун, що його ви звете місіонером. Також біля форту Кембел є небезпечне місце, де Юкон стає вузький, як стан у дівчини, а вода надто прудка. Течія там крутить, вирує, весь час міняється, і обличчя річки ніколи не буває однакове. Моклан — мій син, тому він був хоробрий хлопець…

— Хіба мій батько не був хоробрий? — перебила йому Зіла.

— Твій батько був хоробрий, — погодився Ебітс з таким виглядом, ніби за всяку ціну хотів зберегти родинну згоду. — Моклан — твій син і мій, тому він був хоробрий.

Може, череп те, що твій батько був дуже хоробрий, і Моклан був хоробрим аж надміру. Коли води налито забагато, нона перехлюпує через край. У Моклані було забагато хоробрості, і вона теж перехлюпувала через край. Хлопці, що и шали з ним по Юконі, боялися небезпечного місця біля форту Кембел. А Моклан не боявся. Він зареготав: «Ха-ха-ха!» — і пустився на одчай. Але там, де сходяться стрічні течії, його човен перекинувся. Вир схопив Моклана за ноги, крутив, крутив і потяг униз. Моклан сховався під водою, і більше його вже не бачили.

— Ой-ой-ой! — заголосила Зіла. — Він був спритний і розумний, і він мій первісток.

— Я Мокланів батько, — сказав Ебітс, терпляче перечекавши, поки дружина заспокоїться. — Я сідаю на човна і пливу до форту Кембел справити борг.

— Борг? — перепитав я. — Який борг?

— Борг Джонса, головного крамаря, — була відповідь. — Такий закон для тих, хто подасться до чужої країни.

Я похитав головою — мовляв, нічого не розумію. Ебітс співчутливо скинув на мене оком, а Зіла, як і раніше, презирливо чмихнула.

— Слухай, білий чоловіче, — сказав Ебітс. — У твоєму таборі е такий собака, що кусається. Як собака покусає людину, ти даєш їй подарунок, бо собака твій і ти за нього відповідаєш. Ти платиш за вчинену шкоду. Правда ж? Так само, коли в твоїй країні небезпечне полювання або небезпечна вода. Ти мусиш платити за шкоду. Це справедливо. Такий закон. Брат мого батька подався до країни плем’я Танана, і там його забив ведмідь. Хіба тананці не заплатили моєму батькові, не подарували йому багато вкривал та коштовних хутр? Це було справедливо. Полювання було погане, і тананці заплатили за шкоду.

Отож я, Ебітс, вирядився до форту Кембел, щоб справити борг. А Джоне, головний крамар, подивився на мене і зареготав. Він усе реготав і не схотів платити. Тоді я пішов до чаклуна, що його ви звете місіонером, і ми мали довгу розмову. Я розповів йому все: про погану воду і про належний мені борг. А місіонер провадив своє. Казав про те, куди пішов Моклан, як помер. Там, у тій країні, горять великі вогнища. І, коли місіонер казав правду, Мокланові більше ніколи не буде холодно. По тому він почав за мене: куди я виряджусь після смерті. І сказав погані слова. Буцімто я сліпий/ Але ж це брехня. А ще сказав, ніби я перебуваю у великій темряві. Це теж брехня. Я відповів йому, що день і ніч настають для всіх однаково і в моєму селищі не темніше, ніж у форті Кембел. Сказав також, що темрява, світло й те місце, куди ми підемо після смерті, це одне, а плата за погану воду зовсім інше. Тоді місіонер узяв на мене велику злість, став узивати поганими найменнями темряви й прогнав. І я повернувся з форту Кембел, нічого не діставши. Моклан помер, а я залишився на старість без риби й без м’яса.

— Через білого чоловіка, — докинула Зіла.

— Через білого чоловіка, — погодився Ебітс. — І ще одне сталося через нього. Був у мене син Бідаршик. Білий чоловік повівся з ним зовсім інакше, ніж з Яміканом, а вчинили вони обидва те саме. Спершу я оповім тобі про Ямікана. То був юнак з нашого селища, і йому довелося випадково вбити білого чоловіка. Це недобре, коли вбито людину з чужого плем’я. Тоді завше буває велика біда. Але Ямікан убив білого чоловіка не з своєї вини. Ямікан завше казав лагідні слова й відбігав сварки, неначе той собака палиці. Але той білий чоловік дуже впився, прийшов уночі до хати Ямікана і завівся з ним битись. Ямікан не міг утекти, а білий чоловік хотів його вбити. Ямікан не хотів умирати і вбив білого чоловіка.

Тоді селище наше опинилось у великій біді. Злякавшись, що доведеться багато платити плем’ю білого чоловіка, ми поховали все своє майно, всі укривала й хутра, аби здавалося, наче ми злидарі і дорого заплатити не маємо чим. Минуло багато часу, і прийшли білі люди. То були солдати. Вони взяли Ямікана з собою. Його мати голосила й посипала собі голову попелом. Вона гадала, що Ямікан помер. Ціле селище так гадало. І всі раділи, що платити не доведеться.

Діялося це навесні, коли з річки зійшла крига. Минув рік, минуло й два. Знову повернулася весна, і знову з річки зійшла крига. І тоді Ямікан, що мав померти, вернувся до нас. Він був живий, навіть дуже погладшав. Видно було, що він опав у теплі і їв добрий харч. А ще мав багато гарної одежі, достоту як білий чоловік. Він дійшов великого розуму й незабаром став ватажком у нашому селищі.

Ямікан оповів нам багато дивного про звичай білих людей, бо він усього набачився, живучи серед них, і відбув велику подорож до їхньої країни. Спочатку білі солдати довго везли його піків по Юконі, дуже довго, аж до