Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

всьоме одноголосне обрано за Найнемоднішу Істоту у Відомому Всесвіті… куди занесе його цього разу. У нас в студії перебуває його особистий психіатр Гег Халфрунт…

Музика стишилась. В ефірі почувся інший голос, очевидно Халфрунта. Він розпочав: «Так, свичайно, я снав Сафота». Але цієї миті над головою пролетів електронний олівець і потрапив в радіус дії сенсорного радіо. Зафод повернувся розлютований. Позаду стояла Тріліан.

— Ген, — гукнув він, — ти що робиш?

— Я тут дещо з’ясувала, — Тріліан замислено постукала нігтем по цифрах на екрані дисплея.

— Це має бути щось надзвичайне, якщо ти відриваєш мене від останніх новин.

— Ти ще не наслухався про свою особу?

— Я почуваюся дуже непевно. Ти це знаєш.

— Зафоде, забудь на мить про свою особу. У мене важливі новини.

— Якщо поблизу виявиться щось важливіше, ніж моя особа, його слід негайно спіймати й знищити, — Зафод пильно поглянув на Тріліан, а по тому розсміявся.

— Це стосовно тих двох хлопців… — сказала вона.

— Двох хлопців?

— Так, двох хлопців, яких ми врятували.

— А, — проказав Зафод, — тих двох-хлопців, яких ми врятували.

— Ми підібрали їх у секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z.

— Ну то й що? — Зафод закліпав усіма чотирма очима.

— Це тобі ні про що не говорить?

— Ммммм, — промурмотів Зафод. — ZZ9 Подвійної альфа Z. ZZ 9 Подвійної альфа Z?

— Так, — сказала Тріліан.

— А що значить оце Z? — запитав Зафод.

— Котре?

— Будь-яке.

Однією з перших труднощей, що з нею зіткнулась Тріліан, спілкуючись із Зафодом, було з’ясування — коли 1) він прикидається ідіотом навмисне, щоб збити людей з пантелику (якщо йому ліньки помізкувати й хочеться, щоб за нього це робили інші), 2) він прикидається цілковитим дурнем, аби приховати той факт, що він таки нічогісінько не розуміє в тому, що діється, і 3) коли він справді впадає в ідіотизм. Народ вважав його дуже кмітливим, що загалом відповідало дійсності. Але кмітливість його спрацьовувала не завжди. І це Зафода непокоїло. Тож краще хай люди вважають його хитрим, аніж дурним. Саме це Тріліан і вважала дурістю, але переконувати його у неї не вистачало сил.

Вона зітхнула, і, щоб спростити справу, вивела на дисплей карту зоряного неба.

— Тут, — вказала вона пальцем.

— Ага, он воно що! — сказав Зафод.

— Ну? — запитала вона.

— Що, «ну»?

У її мозку, що розділився навпіл, одна половина кричала на другу.

— У цьому секторі ти зустрівся зі мною, — сказала вона якомога спокійніше.

Зафод подивився на неї, по тому — на екран.

— Ах, он воно що! — гукнув він. — Оце так збіг. Ми мали попасти в центр туманності Коняча Голова. Як же ми залетіли сюди?

— Непередбачений Двигун, — Тріліан глибоко зітхнула, — ти казав, що на цьому кораблі ми можемо опинитись у будь-якій точці Всесвіту.

— Звичайно, але все одно, оце так збіг!

— Іще б пак!

— Знову опинитись у цьому місці й знову когось підчепити. Попри всі неосяжності Всесвіту! Мені треба поміркувати. Комп’ютере!

Бортовий комп’ютер Кібернетичної Корпорації Сіріуса, що контролював роботу кожної молекули корабля, миттєво включив синтезатор мови.

— Привіт! — проказав він бадьорим голосом. Із друкарського пристрою вистрибнула перфострічка, що фіксувала все сказане комп’ютером: — Привіт!

— Господи! — не зважаючи на недовгий час роботи з цим комп’ютером, Зафод уже встиг його зненавидіти.

Комп’ютер заторохкотів зумисне веселим голосом рекламного агента, що закликає купити пральний порошок.

— Насамперед, повинен попередити, що з усіх питань звертайтесь прямо до мене. Мене поставили сюди, щоб їх вирішувати.

— Знаю, знаю, — замахав Зафод руками. — Краще вже я порахую на папірці.

— Розумію, — сказав комп’ютер, випльовуючи перфострічку, — але якщо у вас…

— Замовкни! — гримнув Зафод. Він вихопив у Тріліан олівця.

— Окей, окей! — сказав комп’ютер ображено і вимкнувсь.

Зафод і Тріліан поринули у цифри, що мерехтіли на екрані штурманського пульта.

— Чи можемо ми вирахувати точно ймовірність їхнього врятування?

— Звичайно, — відповіла Тріліан, — це константа. Один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч семисот одного.

— Досить мала ймовірність, їм пощастило.

— Ще б пак.

— А їхні шанси бути підібраними кимось іншим?

Тріліан натисла кілька кнопок. Цифри показали один до двох у ступені безмежність мінус одиниця (ірраціональні числа широко використовувались у фізиці неймовірностей).

— Таки-так! — Зафод навіть присвиснув.

Тріліан запитально поглянула на Зафода.

— І це ще далеко не всі збіги. Якщо скласти усе докупи, то вийде неймовірно мала ймовірність.

Зафод нашкрябав кілька цифр, потім закреслив їх і кинув олівець.

— Чортзна-що! Це неможливо вирахувати.

— Справді!

Зафод стукнув однією головою об другу й заскреготів зубами.

— Гаразд, — зітхнув він. — Комп’ютере!

— Привіт, — включився синтезатор мови (перфострічка повторила вітання), — моє завдання — полегшити вам життя і робити його ще приємнішим і приємнішим…

— Замовкни. Займись ліпше роботою.

— Завжди готовий, — відгукнувся комп’ютер, — тож вам потрібен ймовірносний прогноз…

— Що грунтується на даних неймовірносних величин.

— Окей, — комп’ютер базікав без упину. — Дайте відповідь, насамперед, на таке питання. Чи відомо вам, що людська доля залежить від номеру телефону?

Гримаса болю спотворила обличчя Зафода й Тріліан.

— Ти що, збожеволів?

— Зовсім ні. Але я не певен, що зможу сказати те ж саме про вас, коли ви дізнаєтесь правду.

Тріліан скрикнула. Вона вказала на цифри на екрані дисплея.

— Номер телефону? — перепитала вона. — Ця залізяка сказала «номер телефону»?

На екрані миготіли цифри. Комп’ютер тактовно помовчав, потім сказав:

— Я б хотів сказати…

— Будь ласка, не треба, — перебила його Тріліан.

— Ти щось розумієш? — запитав її Зафод. — Я — ні.

— Не знаю, — відїіовіла Тріліан. — Але ці прибульці — їх веде сюди наш занудний робот. Чи не можна побачити їх на екрані монітора?

РОЗДІЛ 13

Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя.

— … а ще я, щоб’ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку…

— Не може бути, — Артур втомився слухати це ниття.

— Ще як може, — сказав Марвін. — Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає?

— Уявляю собі…

— Так, так, так, — бубонів собі під ніс Форд. — Значить, Зафод Бібльброкс.

— Знаєте, що зараз станеться? — Марвін спинився, піднявши руку.

— Ні, а що? — запитав Артур.

Йому було байдуже, що станеться.

— Ось ще одні з цих дверей, — Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом.

— Ну, — сказав Форд нетерпляче, — ми зайдемо чи ні!

— Ми зійдемо чи ні? — передражнив його Марвін. — Що нам іще лишається. Це — єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень.

Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей.

— Дякую вам, — проспівали двері і відчинились, — за те, що ви ощасливили звичайні двері.

Всередині у робота щось