Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Сонце сідало, і, дивлячись понад тим узвишшям, я бачив над пагорбами за річкою спостережні аеростати австрійців, темні на тлі призахідного неба. Ми поставили машини за цегельнею. Випалювальні печі та кілька глибоких кар'єрних ям були пристосовані під перев'язні пости. Там я побачив трьох знайомих лікарів. З розмови із старшим, майором, я дізнався, що коли розпочнеться наступ і наші машини завантажать, ми поїдемо назад тією ж таки замаскованою дорогою, а тоді піднімемось на узгір'я, де є ще один пост, і там поранених перевантажать на інші машини. Майор побоювався, щоб на дорозі не виникла тиснява. Адже то була єдина дорога. Її замаскували, бо австрійці мали добрий огляд з того берега. Тут, у цегельні, нас захищало від рушничного й кулеметного вогню берегове узвишшя. Через річку вів один-єдиний потрощений міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, сапери наведуть ще один міст, а частина війська переправиться по мілкому біля закруту річки. Майор був невеличкий на зріст, з підкрученими догори вусами. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав: якщо все буде добре, він подбає, щоб мене нагородили. Я висловив надію, що все буде добре, а за мене, мовляв, не варт турбуватися. Тоді спитав, чи немає в дворі якогось великого укриття, щоб примістити водіїв, і він послав солдата провести мене. Я пішов за солдатом, і він показав мені укриття, дуже надійне. Водіям воно теж сподобалось, і я залишив їх там. Майор запросив мене випити з ним і з двома іншими офіцерами. Ми випили рому, як добрі друзі. Надворі посутеніло. Я спитав, коли має розпочатись наступ, і мені сказали, що тільки-но споночіє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи й розмовляли, а побачивши мене, замовкли. Я дав їм по пачці «Македонії» — нещільно набитих сигарет, з яких висипaвся тютюн, і треба було закрутити кінчик, перше ніж припалити. Маньєра черкнув запальничкою і пустив її по колу. Формою запальничка була як радіатор «фіата». Я розповів їм про те, що почув сам.

— А чого ж ми не бачили того поста, як їхали сюди? — запитав Пассіні.

— Він трохи далі за поворотом.

— Буде колотнеча на тій дорозі,— сказав Маньєра.

— Змішають вони нас із г……

— Схоже на те.

— А як з харчем, лейтенанте? Коли розпочнеться веремія, буде вже не до того.

— Піду спитаю, — відказав я.

— А нам сидіти тут чи можна погуляти?

— Краще сидіть туті

Я знов пішов до майорової землянки, і він сказав, що скоро над'їде польова кухня і водіїв нагодують. Якщо вони не мають казанків, він позичить їм. Певно, що мають, відповів я. Тоді повернувся і сказав водіям, що покличу їх, коли привезуть їжу. Хоч би встигли до обстрілу, зауважив Маньєра. Потім усі четверо мовчали, аж поки я пішов. Вони були робочі люди й ненавиділи війну.

Я вийшов поглянути на машини й побачити, що діється довкола, а тоді повернувся й сів в укритті разом з водіями. Ми сиділи просто на землі, прихилившися спинами до стіни, і курили. Надворі вже майже зовсім споночіло. Земля в укритті була тепла й суха, і я сперся плечима на стіну й напівлежав, розслабивши м'язи.

— Хто має наступати? — запитав Гавуцці.

— Берсальєри.

— Самі берсальєри?

— Здається, що так.

— Замало, як на справжній наступ.

— Мабуть, вони лише відвертатимуть увагу, а справжній наступ буде десь в іншому місці.

— А ті, що йдуть у наступ, знають про це?

— Навряд.

— Певно, що не знають, — сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б.

— Е, пішли б, — докинув Пассіні.— Берсальєри дурні.

— Вони хоробрі і дисципліновані солдати, — мовив я.

— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні.

— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра. То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.

— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?

— Ні.

— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли.

— Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги. — Але ж і ті гренадери — всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли.

— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.

— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.

— Деякі офіцери пішли самі.

— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.

— Дехто з солдатів теж пішов.

— Тих і не шикували, коли відлічували десятих.

— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.

— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.

— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів…

— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.

— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito[14],— ущипливо мовив Пассіні.

— Знаю я ваші балачки, — відказав я. — Та поки ви справно водите машини й шануєтесь…

— …і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра.

— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.

— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна.

— Поразка ще гірша.

— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні.— Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.

— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.

— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.

— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.

— Всіх не перевішають.

— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них, — докинув Маньєра. — У першому ж бою всі накивають п'ятами.

— Як чехи.

— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.

— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили