Читати книгу - "Доктор Фаустус"

вона — мабуть, для того, щоб ми краще поцінували втіху від тієї гармонії,— сміялася, розтягаючи рота по самі вуха, наче Зузо, коли йому давали їсти.

Говорячи «ми», я маю на увазі Адріана, себе й Георга, якому вже минув тринадцятий, коли його братові було вісім, а мені десять років. Їхня сестричка Урсель була ще надто мала, щоб брати участь у тих музичних вправах, та й із нас чотирьох один співак був, можна сказати, зайвий при тому триголосому співі, до якого корівниця Ганна зуміла піднести наш одноголосий, хто кого перекричить. Навчала нас вона й канонів[22], звичайно, найприступніших для дітей: «О, як гарно в надвечір'ї», «Пісні залунали», а ще про зозулю й віслюка. Ті вечірні години, коли ми веселили серця співом, тому так глибоко запали мені в пам'ять, чи, вірніше, згадка про них тому набула для мене згодом такої ваги, що саме тоді, наскільки мені підказують власні спостереження, мій приятель уперше зіткнувся з «музикою», організованою на вищому мистецькому рівні, аніж просте, одноголосе виконання пісень. Тут були часові зміщення, повторення попередньої музичної фрази серед наступної, до яких Ганна спонукала нас штурханом під ребра, коли пісня вже лунала, мелодія добігала до певного місця, але ще не кінчалася. Було й інше: не всі співаки одночасно виконували певний уривок мелодії, хоч плутанини через це не виходило, бо коли другий із них повторював першу фразу, вона кожним звуком дуже гармонійно зливалася з тим, що співав перший. Та коли той перший співак — скажімо в пісні «О, як гарно в надвечір'ї» — доходив до повторного «дзвони дзвонять» і починав наслідувальне «бім-бам-бом», то воно ставало басовим супроводом не тільки до слів «коли любиш», які саме починав другий співак, але й до початкових «О, як гарно», з якими, отримавши штурхана під ребра, вступав у музичний такт третій, а коли він досягав другої фрази мелодії, початкові слова знов переходили до першого співака, що, в свою чергу, передавав витримане в основному тоні, соковите «бім-бам-бом» другому, — і так весь час. Партія четвертого з нас обов'язково зливалася з партією котрогось із трьох попередніх, проте він намагався звеселити своє дублювання бодай тим, що гудів мелодію на октаву нижче або ж іще перед першим співаком, так би мовити, забігаючи наперед, починав завдавати тон своїм бомканням і невтомно вів цю немудру фразу впродовж усієї пісні, здебільшого весело обігруючи нею початок кожної строфи.

Таким чином ми завжди розходилися в часі, хоч мелодійна партія одного щасливо збігалася з мелодійною партією другого, внаслідок чого виходила приємна музична тканина, ансамбль, якого не створює «одночасовий» спів. Нам подобалося таке поєднання голосів, але природи й причини його ми з Георгом не дошукувались, і Адріан, якому тоді було вісім або дев'ять років, мабуть, так само. Чи, може, короткий, швидше глузливий, аніж здивований сміх Адріана, який ми завжди чули, коли у вечірньому повітрі затихало останнє «бім-бам», і який мені так запам'ятався в ньому пізніше, все-таки означав, що він зрозумів уже простий секрет цієї пісеньки, який полягав у тому, що з початку її мелодії другий голос утворював секвенцію, а третя її частина могла служити для обох басом? Жоден із нас не здогадувався, що під керівництвом корівниці ми піднялися на відносно високий ступінь музичної культури, в царину імітаційної поліфонії[23], яку нам на втіху відкрило п'ятнадцяте сторіччя. Та коли я тепер згадую той Адріанів сміх, мені здається, що в ньому було щось від знання й іронії втаємниченого. Той сміх був йому властивий завжди, я потім часто чув його, коли сидів поряд з Адріаном на концерті або в театрі і його вражав якийсь мистецький трюк, дотепний, непомітний для загалу хід усередині музичної структури, якийсь тонкий психологічний натяк у діалозі драми. Тоді той сміх ще не зовсім пасував до його віку, але був уже такий самісінький, як і в дорослого Адріана. Він закидав назад голову й тихо видихав повітря ротом і носом, холодно, навіть зневажливо чи принаймні так, наче хотів сказати: «Непогано, кумедно, втішно, цікаво!» Проте очі його дивно насторожувалися, щось шукали в порожнечі, і їхній поцяткований металом сутінок ставав іще темніший.

V

Щойно закінчений розділ, як на мій смак, теж надто розрісся, і мені, видно, не залишається нічого іншого, як попросити читача набратися терпіння. Для мене самого кожне слово в цих записках таке цікаве, що аж серце обпікає, але боронь мене Боже робити з цього висновок, що воно буде не менше цікаве й для сторонніх людей! Хоч, знову ж таки, я не повинен забувати й того, що пишу не для цієї хвилини й не для читачів, які ще нічого не знають про Леверкюна, а тому й не мають ніякого бажання довідатись про нього докладніше; я готую цей життєпис на ті часи, коли для громадського зацікавлення ним з'являться зовсім інші передумови, напевне багато кращі, ніж тепер, і потреба взнати всі подробиці цього разючого життя, незалежно від того, вправно чи невправно воно переказане, стане дійсно нагальною.

Ті часи настануть, коли наша в'язниця, хоч і велика за розміром, а проте тісна, просякнута затхлим повітрям, нарешті відчиниться, тобто коли війна, яка тепер лютує у світі, так чи так скінчиться, — мене жахає це «так чи так», жахають мої власні думки, жахає страхітлива неволя, в яку доля віддала душу німецького народу! Бо я маю на увазі тільки одне з тих двох «так» і лише на нього сподіваюсь і розраховую всупереч своєму громадянському сумлінню. Невтомна офіційна пропаганда глибоко вкоренила в нашу свідомість думку, що поразка Німеччини матиме страшні, нищівні наслідки, і ми вже мимоволі нічого в світі не боїмося так, як її. А проте є щось таке, чого дехто з нас — ті в окремі хвилини, які їм самим здаються злочинними, а ті відверто й постійно — боїться дужче, ніж поразки Німеччини, а саме: її перемоги. Я майже не наважуюсь питати себе, до котрої з цих двох груп належу. Мабуть, до третьої, до тих, хто послідовно й свідомо, хоч їх і мучать докори сумління, прагне поразки. Мої жадання і надії мимоволі постають проти перемоги німецької зброї, бо вона поховала б під собою творчість мого приятеля, може, на ціле сторіччя наклала б на неї тавро заборони й забуття, те, що було скомпоноване для свого часу, розминулося б із ним, і лише майбутнє відновило б історичну справедливість. У цьому полягає особливий мотив моїх