Читати книгу - "Знак Хаосу"

кілька сувенірів, — пояснила вона. — І я знаю, що він забуде. Почувши про рахунок, він зрозуміє, що я не забула про це.

Ми оглянули вулиці ремісників і зайшли освіжитися в кафе на тротуарі, поглядаючи одночасно, як повз вікна слідують пішоходи та вершники. Я якраз повернувся, щоб розповісти їй анекдот про вершника, коли відчув початок козирного контакту. Я кілька секунд почекав посилення цього відчуття, але ніякої ясності щодо того, хто викликає, так і не виникло. Потім долоня Корал лягла мені на руку.

— Що трапилося? — Запитала вона.

Я подумки простягнув руку, намагаючись допомогти вступити в контакт, але коли я це зробив, той, інший, здавалося, відступив. Хоча становище не було схоже на приховане підглядання, як це робив Маска, коли я знаходився в домі Флори в Сан-Франциско; можливо, просто намагалася вийти на зв'язок знайома людина, і їй важко зосередити увагу? Можливо, він поранений? Або…

— Люк! — Покликав я — Це ти?

Але відповіді не прийшло і відчуття почало танути. І, нарешті, пропало зовсім.

— З вами все гаразд? — Запитала Корал.

— Так, це дрібниці, — відповів я. — Як я думаю, хтось намагався зв'язатися зі мною, а потім передумав.

— Зв'язатися? Ви маєте на увазі застосовувані вами Карти?

— Так.

— Але ви сказали «Люк»… — Задумливо промовила вона. — У вашій родині немає ніякої людини по імені…

— Ви могли знати його як Рінальдо, принца Кашера, — пояснив я.

— Рінні? — Засміялася вона. — Зрозуміло, я знаю його. Хоча він не любить, щоб ми називали його Рінні…

— Ви дійсно знаєте його? Я маю на увазі особисто?

— Так, — підтвердила вона, — хоча з тих пір минуло чимало часу. Кашер знаходиться дуже близько від Бегми. Іноді ми підтримували хороші відносини, а іноді не настільки хороші. Самі знаєте, як це буває. Політика. Коли я була маленькою, у нас траплялися досить довгі періоди мало не дружби. Обидві сторони часто здійснювали офіційні візити. І нас, дітей, не раз залишали разом.

— Яким він був у ті дні?

— О, рослим сором'язливим рудим хлопчиськом. Дуже любив пустити пил в очі — показати, який він сильний, який спритний. Пам'ятаю, як одного разу він розлютився на мене, коли я перемогла його в бігу.

— Ви перемогли Люка в бігу?

— Так, я дуже добре бігаю.

— Ну раз так, тоді так.

— Він кілька разів брав нас з Найдою покататися на яхті і на довгі прогулянки верхи. А де він тепер?

— П'є з Чеширським Котом.

— Що?

— Це довга історія.

— Мені хотілося б почути її. Я турбуюся про нього з тих пір, як трапився переворот.

— М-м… — Я швидко подумав, як відредагувати цю історію, щоб не видати дочці прем'єр-міністра Бегми ніяких державних таємниць на зразок спорідненості Люка з Будинком Амбера… І тому почав так:

— Я знав його досить довгий час. Нещодавно він накликав на себе гнів одного чаклуна і той одурманив його наркотиком і подбав про те, щоби засунути його в один оригінальний бар…

Потім я розповідав ще довго, частково через те, що довелося коротенько викласти зміст роману Льюїса Керрола. А також пообіцяв їй позичити одне видання «Аліси» з бібліотеки Амбера. Коли я, нарешті, закінчив, вона засміялася.

— Чому ви не привезли його сюди? — Запитала вона потім.

Ай-яй-яй! Я не міг пояснити їй, що поки він не оговтається, його здатність переміщатися у Відображеннях не буде функціонувати. Тому я пояснив їй так:

— Це частина заклинання, вона діє на його власні чаклунські здатності. Його не можна відвезти, поки не скінчиться дію наркотика.

— Цікаво, — зауважила вона. — Чи справді Люк сам чаклун?

— Е… так, — промимрив я.

— А як він отримав такі здібності? Коли я його знала, він не показував жодних ознак володіння ними.

— Чаклуни набувають свого вміння різними способами, — пояснив я. — Але ви і так це знаєте. — І раптом збагнув, що вона набагато розумніша, ніж показував цей її усміхнений безневинний вираз обличчя. У мене виникло сильне відчуття, що вона намагається спрямувати розмову до того, що Люк користується магією Лабіринту, що, звичайно ж, скаже їй чимало цікавого про його походження. — І його мати Ясра сама непогана чаклунка.

— Справді? Ніколи цього не знала!

Прокляття! І те не так, і це не сяк.

— Вона теж десь навчилася цього.

— А як щодо його батька?

— Загалом, я не можу сказати, — відповів я.

— Ви коли-небудь зустрічалися з ним?

— Тільки мимохідь.

Якщо вона мала хоч найменше уявлення про правду, то через мою брехню питання це могло здатися їй дійсно важливим. Тому я зробив єдине, що зміг придумати. За столиком за її спиною ніхто не сидів, а позаду столика нічого не було, окрім стіни. Я витратив одне зі своїх заклинань, зробивши непомітний жест і прошепотів єдине слово.

Столик перекинувся, полетів і врізався в стіну. Кілька інших клієнтів голосно скрикнули, а я схопився на ноги.

— Всі цілі? — Запитав я, озираючись, немов у пошуках постраждалих.

— Що трапилося? — Запитала вона мене.

— Сильний порив вітру або ще що-небудь, — відгукнувся я. — Можливо, нам слід відправитися далі.

— Гаразд, — погодилася вона, роздивляючись уламки. — Мені неприємності не потрібні.

Я кинув на столик кілька монет, піднявся і знову попрямував на вулицю, на ходу придумуючи теми і базікаючи без угаву, щоб якнайдалі піти від слизької теми. Моє красномовство справило бажаний ефект, так як вона більше не намагалася порушити це питання.

Продовжуючи прогулянку, я обрав шлях до Західної Лози. Коли ми дісталися до неї, я вирішив спуститися в порт, згадавши про її любов до катання на яхті. Але вона зупинила мене, торкнувшись долонею моєї руки.

— Хіба на вершину Колвіру не ведуть великі сходи? — Запитала вона. — По-моєму, ваш батько спробував одного разу нишком підняти по ній війська, попався на цьому і змушений був підніматися з боєм.

— Так, це правда, — кивнув я. — Стара споруда. Вони розташовані вище. Нині ними мало користуються. Але вони все ще в пристойному стані.

— Я хотіла б їх побачити.

— Добре.

Я повернув праворуч і ми пішли назад, вгору по схилу, до Головної Площі.

Нам назустріч попалася пара лицарів з кольорами герба Льювілли. Вони віддали честь. І я не міг не подумати про те, чи мають вони якесь певне доручення або виконують наказ стежити за моїми пересуваннями. Така ж думка, мабуть, прийшла в голову і Корал, тому що вона подивилася на мене, піднявши брови. Я знизав плечима і продовжував йти. Коли трохи пізніше я озирнувся, від лицарів не залишилося і сліду.

По дорозі нам зустрілося чимало людей в одязі різних кланів, і повітря наповнили аромати страв, приготованих