Читати книгу - "Уріж та його духи"

де був панський смітник, і я збирала там черепки глини, фаянсу, порцеляни, на яких були часом малюнки. А діти зі школи якось знайшли величезний людський череп, настромили на патик і бігали по подвір’ї.

Вілла над річкою

Інший світ, інша архітектура, інший побут — за річкою. Там дім у темному саду, який ще родить яблука й черешні, і на який вже чигає сокира захланного урізького хлопа, ласого на дармицю. В домі вкрадено вікна, двері, підлоги, виноситься добра цегла 20-х років. Він, наче шкаралупа волоського горіха, що пролежав під снігом цілу зиму, з якого виїли зерно миші і який нікого вже не цікавить. Жити там не можна, бо будинок входить до санітарної зони. Та й мешкали у ньому від сили років двадцять.

Віллу за річкою побудували для інженера водонасосної станції тоді, коли будувалась станція. Мабуть, він і проектував цей дім, й поставив від себе каплицю святого Антонія, свого патрона. Антон Чубкевич був і розстріляний навпроти свого будинку під стіною каплиці разом з інтелігенцією містечка Підбуж: суддею, адвокатами, лікарями, вчителями влітку 1941 року, коли НКВД проводило зачистки. Жінка з двома дочками по тому виїхала до Польщі.

Не знаю, яким був той Антоній Чубкевич. Але він посадив сад біля будинку й величезний сад на території водонасосної станції. Він дав заробити місцевим дітям, які шукали камінці для фільтрів, і про це пам’ятають досі.

Мені часто сниться, що я живу в цьому будинку. Він ще не облаштований, а на подвір’ї росте багато квітів. Мене охоплює почуття радості, коли я стою на високих кам’яних сходах. І водночас — відчуття хисткості й минущості, бо дім недостатньо захищений. З одного боку ріка, яка погрожує повінню, з іншого — дорога. Цей дім відкритий для доброго й лихого. Він присягнувся не належати нікому, відколи не зумів захистити свого господаря.

Дім Бандрівських

На Границі було колись попівство, де мешкала родина священиків і вчителів Бандрівських. У 70-х роках в приземкуватому довгому будинку, обтинькованому глиною, залишився лише Пилип Бандрівський, син Кароля Бандрівського, що помер ще у 1915 році. У будинку був різьблений ґанок, вкритий диким виноградом, листя якого восени набуває пурпурової барви. Син Бандрівського не хотів продавати будинок, але й не дбав про нього. Одного дня хтось розбив вікно й заліз досередини. Інший хтось вибив двері. Зчинився протяг, вітер і дощ почали проникати в темні низькі кімнати, нишпорити по шухлядах старих меблів, розпорювати старі пошивки на подушках. Потім дедалі сміливіше туди почали заходити інші стихії, озброєні ломами й сокирами. Розібрали печі на цеглу, зірвали підлогу. Через діру в комині полився дощ і почало гнити все, що траплялось на шляху води. Кому потрібна була дошка, той йшов і забирав полицю від шафи, кому потрібний був метал — брав собі поржавілі замки, діряві відра й мотики, кому потрібний був папір на розпал, йшов по старі книжки й пожовклі газети… Коли з’являється джерело речей, воно притягує як магнітом, і ось уже туди йдуть ті, хто ніколи не брав чужого. Нічиє воно вже й не чуже.

Серед струхлявілого дерева й почорнілого шмаття, як у розкопаній могилі, лежали два великі портрети Кароля Бандрівського та його дружини. Старі світлини в рамах під склом. Дивно, що комусь не знадобилися рами і скло, куди можна помістити картини чи світлини. Але урізьким людям нема чим наповнити порожні рами. Це не голова, яку можна напхати російськими телесеріалами й ток-шоу.

Під купою сміття лежала рамка з сімейною світлиною: старі Бандрівські, сам Пилип, молода жінка, яка поклала руку на плече молодому священику з недобрим обличчям. Таке саме було в старої жінки: авторитарність, цілковита нездатність до співчуття чи хоча б компромісу, готовність виколоти очі кожному, хто посягне на родинне вогнище. Така собі Марина Винницька часів Першої світової війни. У жінок цього типу завжди виростають покірні сини чи сини лицемірні.

Я була в сьомому класі. Треба було десь роздобути квітів на перший дзвінок, найкраще оргеній, тобто жоржин, і гладіолусів. Випрошуючи квіти, ми з подружками забрели аж на Границю й потрапили на незагороджене обійстя Бандрівських, що стояло посеред саду. В тіні дерев росли здичавілі квіти на високих стеблах. Оргенії й гладіолуси треба садити щороку. Із тих хащів виринув раптом старий високий чоловік й привітно спитав, що ми тут робимо, й намагався нам допомогти. Він рвав бліді вироджені флокси, які росли і в нас вдома. Спитав, чиї ми діти, й сказав, що вчив мою маму. Цим нас збентежив, бо просити квіти у вчителя якось не випадало. Але старий сказав, що він тепер уже не вчитель, отже, все гаразд.

Той старий був з іншого світу, а мене завжди тягнуло в інші світи. Його світ, старого Бандрівського, пахнув старими книгами і старими меблями. У нас в хаті пахло сучасністю: свіжими газетами, яких батьки виписували дуже багато, свіжим повітрям, чисто вимитою підлогою, але мене притягував затишний спокійний світ, де повно речей, яких я не мала: великих енциклопедій з малюнками тварин, порцелянових фіґурок, різьблених шкатулок з прикрасами, біноклі, магічні дзеркальця, старі фотоапарати. Можливо, там усе це й було, але старий вчитель не мав наміру впускати нас туди. Якби він впустив, я була б значно багатшою зараз на гарні спогади.

Коли я розповіла вдома про це, мене вилаяли й сказали, як ми посміли жебрати квіти по селі. Тільки й усього. А старий невдовзі помер. Треба б знайти його могилу, якщо вона збереглася.

Дім на продаж

У Горішньому кінці є дім, який намагалися продати цілих тридцять років. Великий навіть як на наші часи, з цегли, завжди побілений, а трава на подвір’ї скошена. Казали, ніби там з’явився грибок, але мені здається, що продати його не могли через високу ціну. Кожного разу, коли я йшла повз нього, дивилася, як він себе почуває. Він вріс у землю, але почував себе незле. Такий собі спокійний і терплячий дім.

Тепер його нарешті продали, і виглядає він веселіше. Додалося трохи барв на фасаді, на подвір’ї з’явились ознаки життя людей, які мають власний транспорт і багато працюють. Щаслива у нього все-таки доля. Простояти стільки літ і повернутись до життя, тоді як інші будинки без людей швидко деградують і зникають, випотрошені, розпавшись на нікому не потрібне сміття.

На Великдень усе довкола яскравішає. Хрести при дорозі й каплички вбираються в штучні квіти, на вікнах нові фіранки, тут і там пофарбовані паркани чи двері, а дерева