Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

щит — мече невгасні вогні!

Не пам’ятатимеш кривд — забудеш і лихоліття:

[120]   Рани, що вже затяглись, гоїть зневажений біль.

Звичай шануєш такий — у біді на добро уповати,

   Шкоди твої — без утрат, як у небесних світил.

Зорі, заходячи, — знов, негаснучі, бачимо, сходять,

   Тоншає місяць, та знов — до заокруглення йде.

Бренн, переможець при Аллії, ждав на покару недовго,

   Рабством за свій договір лютий самніт заплатив.

Стільки поразок було, а Пірра зумів ти прогнати,

   Сам же оплакав свої славні бої Ганнібал.[218]

Як не занурюй нетонучу річ — вона випірнає,

[130]   Глибше зануриш її — випірне звідти стрімкіш.

Факел униз поверни — запалає він іще дужче,

   Так із-під гніту славніш ти пориваєшся ввись.

Тож простирай у віки життєдайні римські закони

   І лиш один не лякайсь нитки суворих сестриць[219].

Тисяча сто шістдесят за собою років лишив ти, —

   Он і дев’ятий вже рік[220] поряд із ними стає, —

Скільки попереду ще — межі не кластиме доля,

   Поки триває земля й неба над нею намет!

Те дає силу тобі, що інші розслаблює царства,

[140]   Всупереч бідам рости — гасло відроджень твоїх.

Хай же у жертву тобі впаде нечестиве те плем’я,

   Хай же, охочий до зрад, ґет[221] затремтить у ярмі.

Хай тобі щедру данину несуть упокорені землі,

   Хай у скарбницю твою сипле чужинець дари.

Рен[222] тобі вік нехай оре, а Ніл — орошує ниву,

   Світ хай годує тебе — владаря, опікуна!

Хай тобі Африка шле врожаї свої повноколосі,

   Сонцем — своїм, а дощем, Риме, багатша твоїм[223].

Хай із латинської ниви зерно твої засіки повнить,

[150]   Буйне вино хай пливе з-під гесперійських давил.

Хай же і Тібр[224] у вінку переможному із очерету

   Ромула внукам служúть водам накаже своїм.

Без перешкод хай по них рясні пливуть тобі добра:

   Звідси, зверху, — сільський, знизу — заморський товар.

Путь же нам, Риме, одкрий в упогіднене Кастором море,

   Хай Кітерея[225] для нас вигладить стежку морську.

Милим якщо я тут був, шанував закони Квіріна[226],

   Слухав священних отців, їхні думки поважав.

А що мій меч не знаходив зла, за яке б мав карати,

[160]   Люду належить за це, а не префекту[227] хвала.

Чи на родимій землі я свою годину зустріну,

   Чи, може, ще в якийсь день, Риме, угледжу тебе —

Щастя перейде всі мрії мої, якщо ти мене, Риме,

   Зволиш не вік і не два в пам'яті мати своїй.

Авіан[228]

5. Осел у лев’ячій шкурі

(Кожен і міру свою, і те, чого вартий, хай знає,

   А по добро не своє — хай і не сміє сягать,

Щоб, од чужої снаги до свого вернувшись убозтва,

   На розперезаний сміх не наражати себе.)

Шкуру лівійського лева осел надибав якось-то —

   Й тут же на себе її, звіра подобу, нап’яв[229].

Тіло худюще своє сяк-так під нею ховає:

   Шию ослячу гнітить лева гриваста могуть.

Так от, в одежі новій, жахи розсіваючи вкола,

[10]   Чуючи в утлих кістках сили незвичної гру,

Де пасовища — там він: зухвало стоптує трави,

   Свійську худібку ляка, збурює спокій волів.

Та селянин осла упізнав по вухах ослячих —

   Путами ноги зв'язав ще й батогом усмирив.

А коли лев’ячу шкуру стягнув, осла оголивши,

   Він бідолаху того й словом іще шмагонув:

«Може б, і міг ти когось, рикнувши, як лев, одурити,

   Лиш не мене: ти осел — от і лишайся ослом».

6. Жаба й лисиця

Жаба якось із боліт, де весь рід її споконвіку

   Селиться (любо ж бо там розкошувати в багні[230]),

Вибрівши на трав'янисті горби, надувшись пихато,

   На пасовищі взялась тішити кволих тварин.

Будь-яку хворість, мовляв, їй легко полікувати,

   Ба, ще й життя приточить має природжений дар.

Так що їй заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель —

   Той, кому випала честь дбати про вишніх богів.

Хитра лисиця тоді, щоб худібка довірлива знала,

[10]   Що таке гола хвальба, каже на те, сміючись:

«До лікування береться вона, а чому ж то в самої —

   Блідо-зелене таке, гидко й дивитись, лице?»[231]

8. Верблюд і Юпітер

(Задовольнятись своїм[232], якщо мудрий, а на сусіднє

   Ласо не поглядать — байки цієї урок,

Щоб, уразлива, навспак Фортуна не повернула

   Колеса[233], що по своїй, вбитій вже, бігло стезі.)

Кажуть, по хмарах якось добрела худобина дебела

   Аж до Юпітера й так стала йому докучать:

Чи не ганьба то, мовляв, чи не сміх, що й бики ті робочі

   Гордо ступають: по два роги у кожного з них.

Лиш одинокий верблюд з усіх боків — безборонний,

[10]   Отже, і будь-який звір може діймати його.

Над прохачем Юпітер, однак, не лише посміявся:

   Вуха великі були — зняв з голови той тягар.

«Жий ось таким, якщо долею незадоволений, — мовив, —

   І про ту втрату твою, заздрісний, вік пам’ятай».

10. Лисий вершник

Вершник був лисий один, що тім’я своє безволосе

   Брав під волосся чуже — наче у шапці ходив.

От, було, в зброї ясній гарцював він на Марсовім полі[234],

   Хвацько туди то сюди правив гарячим конем.

Тут-то йому і дмухнув із півночі вітер в обличчя —

   Й лисину зуха-їздця реготом люд привітав.

Як же й не реготать: що окрите було — заясніло,

   А окриття, чужий чуб, вітер-пустун підхопив.

Той, збагнувши, в чім річ, із багатолюдного сміху,

[10]   Якось спромігся на жарт: сміхом — сміх погасив:

«Дивом для вас, що чуже втекло мені з вітром волосся?

   А що своє утекло — то хіба не дивина?..»

12. Хлібороб і скарб

От селянин якось землю орав, налягав на чепіги,

   Й раптом із борозни, бачить він, вигулькнув скарб.

Мов підмінили його: махнувши рукою на плуга,

   На пасовища погнав, щоб відпасались, волів.

Тут же й богині Землі[235] жертовники став будувати,

   Вдячний, що саме йому скарб той у руки дала.

Збила, одначе, ту радість йому прозорлива Фортуна,

   Гнівна: чому це не їй курить рільник фіміам?

«Ти от надибав скарб, а храму мого не шануєш,

[10]   Вирішив іншим богам дяку свою виявлять,

От як те золото вкрадуть тобі — убогий, до мене,

   Першої, в горі своїм ти у сльозах прибіжиш».

13. Козел і