Читати книгу - "Кола на воді"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 62
Перейти на сторінку:
нас. Зазвичай виглядають такі особистості, принаймні ззовні, цілком звичайно, навіть пристойно. Їх не впізнаєш в обличчя. Бачте, причини психічних відхилень ховаються значно глибше, так глибоко, що власники самі до кінця про них не здогадуються.

– Причини? Хіба у такого звірства можуть бути причини?

– А ви як думали? Всіма нами керують мотиви. Одні ми усвідомлюємо, навіть намагаємося керувати, а інші, інші знаходяться за… власне, вам це навряд чи допоможе заспокоїти біль. До речі, стосовно спокою, я думаю, що для першої зустрічі досить. Давайте навідаємо сестер.

У лікарняній палаті спека лякливо тулилась в кутку, загнана туди зброєю, котра безпрограшно діяла навіть на неї, хоча спека також жіночого роду. Анатолій вражено закляк на порозі, побачивши, як міцно Ірина стискала руку сестри, а у тієї одна за одною котилися сльози й рвучко падали на сплетіння жіночих долонь.

– Господи!

Володимир Іванович зупинив:

– Не лякайтесь. Все добре, сльози у нашому випадку – теж терапія. Було б добре, якби ваша дружина… колишня, теж змогла виплакатися.

Валентина озирнулась на голоси й ожила:

– Володимире Івановичу, а ви б не могли відпустити Іру з нами? Мені чомусь здається, що ці стіни… словом, їй потрібна прогулянка, невеличка, будь ласка.

Лікар розгублено озирнувся:

– Навіть не знаю. Розумієте, правила, режим – словом, це складно. До того ж, я не можу бути присутнім, аби у разі необхідності допомогти, – нагальні справи.

Однак Валя вперто відмовлялась поступитись:

– Я також медик за освітою. Не зовсім ваш профіль, однак гадаю, що зможу тримати ситуацію під контролем. Будь ласка, я не бачила сестру майже два роки, а тут… Дозвольте, під нашу відповідальність.

– Володимире Івановичу, я підтримую Валентину. Ірині необхідне свіже повітря, знаю, прогулянки тут є, однак самі ж розумієте, що це не зовсім те. Дозвольте?

Під подвійним натиском лікар таки погодився, щоправда, залишивши номер мобільного телефону й дозу заспокійливого про всяк випадок.

– Ви точно зможете ввести препарат у разі необхідності?

Валя кивала головою, вдячно стискаючи ампулу в долоні.

– Ви жартуєте. У мене десять років медичного досвіду, включно із закордоном. Будьте певні, впораюсь.

– Сподіваюсь. Хоча у нас тут не в’язниця, звичайно, однак я все одно ризикую. Давайте години зо дві назад.

Анатолій щиро потис руку.

– Домовились.

Вже у машині зависло питання: «Куди?» Ірина байдуже дивилась на зміну картинок за вікном і продовжувала мовчати. Валя нервово кусала губи й боялася випустити долоню сестри зі своїх рук, немов та могла розійтись у повітрі, що примара.

– Валюшо, куди?

– Не знаю. Не вести ж її до квартири, все ж таки прогулянка. Та що ти від мене хочеш? Я місто ледь впізнаю. Ви все будуєте, перебудовуєте, добудовуєте. От куди?

Через кілька хвилин автомобіль зупинився біля центрального входу до парку. Валентина злякано визирнула з вікна.

– Ти… Ти що? Спровокувати її хочеш?

Анатолій дістав із кишені цигарку, підпалив, набрав повні легені отрути й полегшено випустив. Треба буде кинути, але це пізніше, після, а зараз думки вивільнялись разом із кільцями тютюнового диму, та полегшення чомусь не приходить. Дивно. Він не знав, навіщо привіз колишню сюди, більше того – боявся панічно. Це чимось нагадувало гру, так-так, російську рулетку, де у стволі застрягла чи смерть, чи життя, третього не дано, хоча… Все залежить від того, куди цілитись. Що ж, їхня мішень – серце, ставка – повноцінне життя. Тільки от чи буде воно колись повноцінним?

– Кумасю, ти ж хотіла на свіже повітря. Будь ласка…

Валя озиралась, немов її примушували пройтись мінним полем босоніж.

– Ми збожеволіли.

Анатолій зітхнув, спостерігаючи, як у хмарах диму та думок вмирало полудневе сонце. Ні Анатолій, ні Валентина одразу не помітили змін, що відбулися з Іриною. Це було схоже на стан безнадійного хворого, якого раптово виводить із коми випадковий дотик чужої руки. Найпершим оновився погляд: неначе всередині увімкнувся прожектор – настільки потужний, що світло від нього збивало з ніг і вело одночасно. Хоча… світла не бачили інші, як не бачать сонця сліпі. Проте це ж не означає, що його нема зовсім? Жінка обережно відкрила автомобільні дверцята і повільно пішла на нього.

– Іро! Господи! Куди ж це вона?

Анатолій швидким рухом увімкнув сигналізацію і вже за кілька кроків наздогнав колишню, порівнявся, однак жінка навіть не повела оком. Просвітлене обличчя зосереджено йшло на світло, а те вистрибувало вдалині мерехтливим маревом, кликало і вело, вело, вело. Валентина злякано вхопила чоловічу долоню:

– Але ж там… там…

Анатолій вилаявся, відчуваючи, як хвилини розгублено шикуються в один ряд – і ні кінця йому, ні початку. Час застиг, а може, навпаки – він застиг у часі, оскільки зупинити Ірину так і не встиг. Десь у п’ятах калатало налякане серце.

– Тільки б вона… витримала…

Валентина якось зовсім по-дитячому закрила очі долонями і ледь чутно прошепотіла:

– Назад шляху немає.

Полудневе сонце таки померло – втопилось, а озеро з мертвим сонцем на дні стало гірким.

– Доню, донечко, доцю.

Довгі жіночі пальці пірнали у воду, неначе прагнули впіймати чи то сонце, чи… дитячу долоньку.

– Доню…

Позаду щось глухо пірнуло в траву. Анатолій обернувся й побачив бліде-бліде жіноче обличчя, довкола якого спека вила гнізда і мовчала. А що? Вона тут ні до чого – вибачайте. З двох боків одночасно бігли патрульні. Хтось кричав:

– Терміново «швидку»!

Хтось виловлював втоплене сонце.

Коли ж сивовусий дідусь таки дошкутильгав до клятого озера, спочатку хотів був вилаятись, але вже за мить шоковано закліпав очима. Біля води стояли дві матері, дві долі, дві біди, тільки туга у них була ОДНА – свіжа-свіжа, як земля на дитячих могилах.

Через кілька хвилин Валентина прийшла до тями, і перше, що побачила, – воскресле у небі сонце. Анатолій палив цигарки й натхненно витоптував у траві щось невидиме, а хтось зовсім поруч плакав.

– Іра…

– Тихше-тихше. З нею все гаразд.

Степан Олексійович розсудливо кивав головою:

– Це ж треба! Зустрілись. Неначе вищі сили привели їх сюди. Уперше бачили одна одну – й упізнали. Відчули чи що? Упізнати ж не могли. Бач, як плачуть. Нічого-нічого, після стане легше. То нехай плачуть.

Лікар розгублено постукував по циферблату годинника, а потім укотре протирав окуляри, немов завжди вірні діоптрії раптом зрадили, викрививши реальність настільки, що вона перестала бути такою. Навпроти, у кріслі, сиділа жінка – виплакана, вистраждана, однак цілком свідома.

– Ірино Петрівно, ви упевнені, що контролюєте свій стан? Подібне рідко трапляється, та ще й так раптово. Розумієте, зустріч із мамою тієї… іншої дівчинки… спровокувала надто різке покращення,

1 ... 17 18 19 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"