Читати книгу - "Якби"

додав, звертаючись до матусі: — Громадянка обіцяє позайматися з Нікою математикою…

Жінка зітхнула і знизала плечима.

Треба було ловити влучну мить:

— До того ж я лишаю джинси, а завтра принесу касети з концертами. І, звісно, своє посвідчення. Все буде гаразд. Обіцяю.

Дівчинка потягла мене вглиб квартири. Батьки причинили за нами двері. Певно, зараз будуть обговорювати нову перспективу і її наслідки. Але це мене вже не обходило!

Я йшла коридором — повз клітку з папугою, холодильник «Дніпро», карбування «Нефертіті», — і він дійсно був довгим. Чи це мені лише здалося?…

3 червня, вечір

…Повернулася додому того ж вечора. Встигла навіть раніше за Мирослава.

Прохід повз дерево і лавку був таким самим, як і минулого разу. Навіть напад болю виявився досить стерпним.

Отже, я можу повертатися!

Моя записка до Мирося ще лежала на кухонному столі. Я швидко зібгала її і вкинула до смітника. Сьогодні увечері у мене буде багато справ. По-перше, треба негайно виготовити якийсь документ — це не займе багато часу. Кольоровий принтер працював чудово, будь-яку печатку я «намалюю» за півхвилини. По-друге, треба зробити три касети з концертами Висоцького. Але проблема полягала в тому, що у нас були якісні сучасні записи на дисках, а як перегнати їх на допотопні касети? І чи лишилися у мене такі касети?

Я полізла на антресолі, повикидала звідти сміття, розсунула коробки з взуттям і старими речами і похвалила себе за завбачливість: в глибині стояв старий магнітофон «Sony» і коробка з касетами, на які я колись записувала свої інтерв’ю.

З цим скарбом я спустилася вниз і зачинилася в кабінеті. Що гіршими будуть записи — то краще, подумала я, вставляючи новенький лазерний диск до музичного центру і касету в старий магнітофон. В першому натисла кнопку «Відтворення», в другому — «Запис».

Касета в магнітофоні повільно закрутилася. Записавши одну пісню, перевірила запис. Все в порядку — він був. І, оскільки писала з мікрофона, був досить неякісним. Тобто таким, як треба.

З диска записала рівно три касети.

Дороблюючи останню, я не почула, як до кабінету увійшов Мирось.

— Що ти робиш?

Я притисла палець до вуст, благаючи не зіпсувати процес, і тихо вивела його до кухні.

Що йому відповісти?

— Проводжу експеримент, — сказала я.

— Який? Навіщо тобі цей вчорашній день?

Мені довелося вигадати історію, що саме цей «вчорашній день» я хочу подарувати одному зі співробітників на день народження, адже він дуже цінує ретро і не визнає сучасної техніки. Такий собі символічний подарунок, раритет…

— Тільки уяви, — сказала я, — він досі слухає вінілові платівки своєї бабусі і колекціонує старі касети.

— А-а… Ну-ну… — сказав Мирось і пішов до ванної.

Поки в кабінеті закінчувався запис і поки Мирось приймав душ після роботи, я встигла нашкребти на комп’ютері досить «солідне» посвідчення молодшого наукового співробітника Академії наук, приладила туди своє фото і знайдений в Інтернеті зразок печатки. Було б непогано вклеїти роздруківку в якусь червону чи синю «корочку»-обкладинку. Я порилася в шухляді і знайшла таку з напівзотлілим написом «Посвідчення», видерла звідти своє посвідчення десятирічної давнини — охайно вклеїла потрібне.

«Ксива» і касети були готові до того, як Мирось вийшов до столу.

Стіл, завдяки моєму незвичайному нинішньому стану, захотілося накрити бездоганно — навіть виставила пляшку чилійського вина і запалила дві свічки.

— Яке у нас свято? — запитав чоловік.

Я поглянула на нього зі щемом і страшенно пошкодувала, що не можу розповісти про свою неймовірну пригоду. Саме тому, що вона була неймовірною — тобто такою, до якої віри не може бути апріорі. Особливо у прагматичного Мирослава.

Тому я просто сказала, що ми давно не вечеряли в романтичній обстановці.

Він з вдячністю кивнув, поцілував мене в тім’я і відкоркував пляшку. Ми мовчки випили. Я відчула, що вся — вже ТАМ, у завтрашньому дні. У новому побаченні з минулим. Цікаво, подумала я, кому ще випадає така нагода: дивитися в минуле, як у майбутнє?…

— Щось не так? — запитав Мирось, помітивши, що шматок не лізе мені до рота — я тільки пила.

— Скільки років тобі було в 80-му? — запитала я.

— Дев’ятнадцять. А що?

— Дев’ятнадцять… — повторила я. — А що ти тоді робив?

Мирось задумався.

— Вчився на другому курсі університету…

— А можеш згадати, що тоді відбувалося? З тобою і… взагалі? Які події?

— Досить розмиті спогади вийдуть, — відповів він.

- І все ж таки? — не вгавала я. — Це мені мало що згадується, адже я була не такою дорослою, як ти.

Його обличчя стало серйозним і напруженим. На всі питання Мирось звик давати повні відповіді.

— Зараз… зараз… — забурмотів він. — Завдання складне… Отже, я вчився на другому курсі філософського факультету.

— Ти вже говорив. А що робив у вільний від навчання час?

— Важко сказати… Певно, ходив до бібліотеки.

— Який старанний! — пожартувала я. — Вчився. Ходив до бібліотеки. Просто пай-хлопчик! А як же громадська діяльність? Кухонні розмови? Радіо «Свобода»? Концерти в лісі? Походи в гори? Портвейн в підворітні? Танці-шманці? Любов-морков? Невже немає чого згадати?

— Ти вирішила погратися в «амаркорд»? — посміхнувся він. — Але для мене дійсно той час був абсолютно порожнім. Хоча все з переліченого тобою, певно, відбувалось. Особливо портвейн. Але не в підворітні, а на даху.

Він глибоко замислився. Мені чомусь здалося, що якби тут зараз була Томочка, то ці спогади за її активної допомоги полізли б через край.

А зі мною він жив тут і тепер і, здається, був усім задоволений. Лізти в закутки пам’яті йому було не так цікаво, адже у нас було різне минуле. Мирось взагалі був з благополучної родини. Його батьки досі перебувають в Англії. Тоді вони могли влаштувати сина на філософський факультет — царину «партійної еліти».

— Знаєш, — нарешті вимовив він, — а це питання не таке вже просте. Я дійсно не можу згадати нічого визначного, крім захоплення музикою, — тоді увійшла до моди прибалтійська група «Зодіак», а записи «Пінк Флойда» привезли батьки. Було таке відчуття, що живеш у банці з водою і час від часу вистрибуєш до її звуженого горлечка, щоб вхопити ковток повітря. І одразу — на дно, щоб не попастися на гачок. Звісно, були і «кухонні розмови», скажімо, про Афганістан — мало кому хотілося туди потрапити, але суті тої війни — її справжньої суті! — ми не знали. Посміювались над тодішніми «виборами», коли в папірці було лише одне прізвище і одна партія. Проте любили цей день, тому що на ділянках в буфеті було багато дешевого вина, горілки і бутерброди