Читати книгу - "Вічник"

свою науку. Розглядаючи лускату рибину в руці, я вгадав, як крити свою кучу. Нарізав кори і стелив жолобами на бантах, а поверхи в'язав жолоби перевернуті.

Коли звершив свою роботу, прийшов тихо, як затайливий гість, дощ. Вода стікала з гребенів кори у нижні коритця і цямкотіла на землю. Ні одна цятка не просльозилася на битий сухою хвоєю падамент. Я вийшов надвір і замилувався своєю вілією. Від неї віяло теплом і спокоєм. І я знав чому. Я правив сю хижку з такою любов'ю, гейби в ній мала жити моя Терка.

Раптом на острішок сіла біла ворона. Може, білою вона була від старості, а може, така вдалася, як се рідко буває. Ворона зично каркнула і опустила під мої двері волоський горіх. Я подякував, видовбав збоку ямку і загріб його. А собі попросив:

«Сокоти, горіху, мій осідок від біди нечеканої, від слабости смертної, хорони від блискавиці й граду, оборони від звірки і духів чорних, від людей заздрісних. Най у поселі моїй добро сідає, радість витає, панує мир».

Так знав приказувати, заганяючи топір у поріг нової хижі, дереводіл Микула, Терчин няньо.

У всьому новому, а найперше в біді, шукай щось помічне й повчальне для себе. І знайдеш. Бо все довкола оновлюється й сам ти оновлюєшся кожні 7-8 років – як тілом, так і духом. Тому не здержуй себе і не нарікай, якщо доля посилає нове випробування, нову дорогу.

Відкрий серце Духові – і Він поможе в немочах, підкаже, як молитися, як чинити, як вийти з біди, перемогти обставини. Бо Він завжди з нами, з тими, хто відкрився й довірився Йому.

Солодкі мої, два дари спущені нам з гарної скрині за многотрудну юдоль земну. Се – дитинство і любов. Ба й нині, коли прихилю сиву бороду до лежниці, крізь пергамент повік засвітиться, зарум'яніє паляниця сонця мого далекого дітватцтва. І запахнуть млосно чебреці, захолодяться м'ятними росами п'яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоників. Десь там, на грузькій ріні, залишився мій дрібний слід, з якого п'є синичка. Десь там моє чіпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвічені зорями короткі ночі леґінства і м'які, як перо сойки, дівчачі губенята.

Втворяю скрипучі двері пам'яти в оту синю зиму...

Нас, дітей, повна хижа. Живемо собі, як воробки у стрісі. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас «дика баба». Ревеш з голоду — «дика баба забере». Спати не хочеш, теж бабою пужали. А на бабин вечір перед Різдвом бабі лишали варішку страви на столі. Так хотілося її доїсти, але зась — баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, встромивши босі ноженята в яворові корчу лі, летів на заледенілу ріку. А там ковані дуги нарізають лед, мороз обпікає литки, ззаду свище й фурчить снігова повітруля. Душа, як потя, що вихопилося з кліті, ледве встигає за тобою. А ввечері шморкаєш і чихаєш – то «баба чихавка» теребить віником у носі. І мати запарює тобі китиці примороженої калинки.

А під сволоком кліпає лампа, дівки і жони обсіли лавиці, прядуть. У прядиво вплітається нитка співанки.

Була любов, була

Межи нами двома;

Розмела, рознесла

Каламутна вода.

Бодай тота вода

Каменьом заросла,

Що вна нашу любов

Розмела, рознесла.

Любосте, любосте,

Гірша-сь від болести,

Болість перебуду,

Любов не забуду.

Болість перебуду,

В постелі лежачи,

Любов не забуду,

По світу ходячи.

З морозним димом до хижі захапуються молодкжи. Хто з дрівцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукаві булькає склянча з вином. Бетяр сказними очима оббігає дівочу лавицю і збитошно затягує:

Ой болить ня головочка,

Ой болить ня мало,

За Марічков увечері,

За Анницев рано.

За Марічков увечері,

Як ся звечоріє,

За Анницев болить рано,

Як когут запіє.

Одданиці порскають сміхом, ховають очі за веретена. Доки якась сміливиця не сікане із свого закута:

У лісі на врісі

Сова огень креше;

Тото пес, не леґінь,

Що з дівками бреше.

Дати би му, дати

Солі полизати,

Аби він перестав

За дівок брехати.

Хлопець примирливо кладе долоню на серце і клонить голову перед фраїркою:

Ей, любов, мамко, любов,

Любов не дурниця –

Так ми з'їла любов душу,

Як коноплі птиця.

Коли втихають фіглі-вцірянки, дідо з пліч скидає білу гуню і, набиваючи глиняну піпу, здалеку зачинає свою казку:

«Хочете очима слухайте, хочете – вуха широко розкрийте, а роти закрийте і не кажіть, що я брешу, як сокирою тешу. Хоч слова й полова, зате старші за гроші...»

З бездонного міха дідових приповісток мені найлюбішою була оповідка про косичку папороті.

Був він ще хлопчуком, коли возарі взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерекові драниці. А він при них – нічний сокотільник. В дорозі – хто під возом, хто на возі. Сторожив ночами коней, аби ті на паші десь у хащах не ізслизли, не потолочили людські царинки. І от на самий Іван-день вночі коло ватри дітвак задрімав. Коли прохопився, огень вигорів, зате звізди так осяяли долину, що кожна росинка на травиці сміялася. Рушився за кіньми – ні сліду! Якась птиця з хащі кликала: «пой-пой, пой-пой», – і пустився він на той голос. І привело його на просіку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли він перебрів той гущавник, то відкрилися йому голоси хащі. І міць налила руки й ноги, а сам ніби підріс. Очі так загострилися, що видів через гори. Коні самі знайшлися, йшли за ним, як діти.

Другого дня, коли віз застряг у млаковинні, сирохман сам підняв його і поклав на тверде. Чудувалися возарі. Ще більше чудувалися, коли сказав їм, у яке село правити. Там вони умлівока спродали всі драниці і дістали розказ на нову роботу. Й хлопу-сокотільнику вділили жменю корун. А коли вертали нагощені домів, дорогою всі дівки клично кліпали до нього.

Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда-косичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за