Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Все, що я виявив, — кілька квадратних пластикових сидінь зі сталевими підлокітниками, загублені в одній із крайніх зал терміналу. Я обнишпорив цілий поверх, поки не впевнився, що ці стільці презентували усі наявні засоби для сидіння у міжнародному (хай йому грець!) італійському аеропорту. Не маючи іншого вибору, я запхав наплічника під одне з тих крісел, почепив свого ковбойського капелюха на сусіднє, після чого змарнував добрих п’ять хвилин, пробуючи підшукати більш-менш зручну позу. Однак скидалось на те, що ті стільці проектувались виключно для тортур, але аж ніяк не для спання чи комфортного сидіння.

То були лише квіточки…

Тієї ночі боги, схоже, побились об заклад, чи здатні вони довести мене до істерики. Поряд зі стільцями для катування знаходився ще один апарат, який лише дивом за наступні сім годин не зробив з мене дебіла. То був звичайний дитячий атракціон: маленький літачок із сидінням поміж крилами і фотокамерою над фюзеляжем. Це з тої опери, де ви кидаєте монетку, садовите малого і — клац! — маєте готову фотографію. Усе б нічого, але та клята машинерія чи то через технічні негаразди, чи то через підступний задум інженера, щохвилини гиркала один і той самий ідіотський бойовий клич:

— Vieni a fare belle foto[34]!

Навкружна пустельна тиша робила кожну наступну фразу подібною до пострілу мортири; повірте, там легше було вмерти, чим заснути. За всю ту незабутню ніч бісовий автомат запросив мене зробити «кумедні фото» 405 разів, не даючи ні на хвилину склепити очей! Я з останніх сил стримував себе, аби не рознести його на друзки.

Забігаючи наперед скажу: то був найкритичніший момент за всю подорож. Я був голодний, спати не міг, бо, заснувши, ризикував потрощити собі ребра об сталеві поручні на стільцях, а отой сатанинський апарат терзав мій мозок, як упир висмоктуючи відтіля залишки розсудливості. Коли пекельний гаспид всімдесяте прогудів «vieni a fare belle foto», мій настрій остаточно перейшов із зосередженого і зібраного у роздратований і злющий, а після 150-го повтору придуркуватий вислів незабутнім штампом відкарбувався у моїх генах, і тепер я достеменно знаю, що усі мої сини та онуки смикатимуться в страшних конвульсіях, щойно зачують поряд себе щебетливу італійську говірку.

Затим у голову полізли усілякі дурнуваті думки.

«Якого дідька ти тут сидиш? — думав я про себе. — Міг би зараз спокійно спати вдома у м’якому ліжку, кретин!»

— Vieni a fare belle foto!

«Що я взагалі тут роблю? Яка в біса Мексика? Що за дурнувата ідея пертися самому в таку далеч? Ненормальний!»

— Vieni a fare belle foto!

«Дванадцять тисяч кілометрів! Місяць! Цілий місяць! О, боги, де був мій розум, коли я приймав таке рішення?» — і далі в такому ж стилі…

Невідомість гнітила мене. Геройство і пафос, якими я так хвацько козиряв перед Дімоном та компанією, купуючи квитки і готуючи подорож, вивітрились, наче і не було їх ніколи, а той історичний момент, коли я мав ступити на мексиканську землю, відкрився для мене у зовсім іншому світлі. До мене нарешті у повній мірі дійшло, що я вступлю у країну, де жоден з сотні мільйона мешканців і пальцем об палець не вдарить задля мене, де всім буде байдуже, чи мене з’їдять крокодили чи порубають на шматки бандити в горах Оахаки, де не буде абсолютно нікого, кому можна буде хоча б подзвонити у випадку халепи.

* * *

Я не зумів заснути. Так і сидів, скоцюблений і самотній у залитому яскравим неоновим світлом аеропорту Лінате, ні разу за довгу ніч не склепивши очей.

Нарешті, коли моя попа стала пласка як ковадло, на сході зайнявся світанок, і я, з опухлим мозком та обвислими вухами, пішов реєструватись на рейс до Парижа. Після спаскуджених нічних думок на душі осів гіркий осад.

Але життя — то цікава штука: сьогодні — на дні, завтра на гребені. Я навіть не підозрював, що за якусь годину нагодиться трафунок, який стане моєю щасливою зіркою на всю мандрівку, і після котрого усе піде як по маслу.

…Сонце, мовби гігантський золотий перископ, спроквола підіймалось над обрієм. Вітру майже не було. Над міланським летовищем сонно кужелилися клубні рідкого туману, готові розчинитися у перших вранішніх променях. Пройшовши останню перевірку, я спустився в автобус, який мав доправити мене до літака. Водій позіхав за кермом і терпляче вичікував поки в салон запхається весь люд, що летить до Парижа, я теж позіхав, тупцяв біля вікна й отупіло кліпав почервонілими очиськами, встромивши у вуха навушники. У плеєрі завзято виспівували «In Flames»[35].

Пригадую, я саме готувався вимкнути музику (з електронікою в літак не можна), коли побачив, як в автобус заскочив невисокий рудий хлоп’яга з колоритною зачіскою і став до мене спиною. Я знічев’я глипнув на нього і байдуже зметикнув про себе: «Опа, а коси закручені ну геть як у Андерса Фрідена[36]». І тут же про нього забув.

За якусь мить з терміналу вигулькнув інший пасажир, поїжився від ранкової прохолоди і хутко заліз у автобус. Так само відчужено я обдивився і цього. «Хм… — крутнулась в голові думка. — А у цього татуювання на передпліччі геть як у Джеспера Стрьомблада[37]». А ще, думаю, це ж треба, блін, такий збіг: двоє людей схожі на музикантів з «In Flames»… І знову апатично втупився у вікно.

Аж тут слідом за тими двома заскакує ще один, і що ви собі думаєте? Звичайно, з борідкою, як у Бьйорна Джелотта[38]! Отут мою дрімоту знесло, наче гірською лавиною, від несподіванки я так роззявив рота, що нижня щелепа ледь не загриміла по підлозі автобуса. Я сильно-пресильно протер очі, аби пересвідчитися, що не марю. У цей час до салону протиснулись ще двійко, і я чітко розпізнав шведську говірку.

«О май ґад! Це ж „In Flames“! Йо-ма-йо! Це „In Flames“ власними персонами!!! — навушники від напруги зі свистом повилітали з вух, а я все ще не вірив своїм очам. — І вони летітимуть зі мною в одному літаку!»

Сонливість мов рукою зняло. Поки я хапав ротом повітря, автобус рушив, і за хвилину-півтори підкотив до літака — підстаркуватого McDonnell Douglas MD-82 з характерними для «Alitalia» зеленими смужками на мокрих від ранкової роси боках фюзеляжу. Реактивник сонно сопів, прогріваючи закіптявілі турбіни.

Зізнаюсь, від такої неочікуваної зустрічі я оторопів, і все, на що мене вистачило, — це почати розсилати з мобільного текстові повідомлення друзякам про те, що я