Читати книгу - "Сашко"

теж хотів був ударити чоботом по колесу, але я грубо відштовхнув його.

— Зламаєш! — кинув я йому.

Серед публіки зареготали. Мабуть, вони сміялися з того хлопця, що я його так швидко наладив від машини. Потім я помацав залізну коробку на осі, що звалася букса, і знову похитав головою.

— Що — нагрілася? — раптом почув я над собою голос.

Я підвів обличчя вгору і побачив над собою височенного генерала. Він теж гуляв серед публіки на пероні. Обличчя його було серйозне.

— Нагрілася букса? — спитав він ще раз.

Я мацав буксу тому, що бачив, як це робив помічник машиніста Сеня, а нащо він її мацав, я не знав і не знав, чи треба їй бути холодною, чи гарячою.

— Ні, — відповів я генералові, — холодна.

— А чому ж ти хитаєш головою? — спитав генерал.

Я зрозумів, що дав маху. Тим часом публіка на пероні, не маючи що робити, уважно прислухалась до нашої розмови. І, як завжди, раніше, ніж я встиг щось придумати, язик, мій уже почав говорити:

— Бачите, товаришу генерал, поки ми тут стоїмо, вона встигла прохолонути, а до того була гаряча… їй-бо!

— М-да… — протягнув генерал, — а ти спритний хлопчисько… тільки щось надто швидко в тебе простигають букси. Я сам колись працював помічником машиніста, то в мене було як перегріється, то вже не скоро охолоне… Просто не знаєш, що робити з нею.

— На нашому паровозі все робиться швидко, — відповів я.

На мене дивились люди і серед них такі ж хлопчаки, як і я. Звичайно, я не дивився на них, але почував, як вони заздрили мені! Певно, кожен з них мріяв зараз стати на моє місце.

В цю хвилину в дверях паровоза з’явився машиніст.

— Гей, товаришу помічник, — гукнув він, — будемо їхати!

Я повернувся й пішов на паровоз, почуваючи на своїй спині заздрісні погляди дітвори й, мабуть, дорослих. Всі вони бачили, як я сів за праве крило паровоза, як смикнув за свищик, і паровоз рушив. Я скоса позирнув на хлопчаків… Звичайно, вся станція захоплено дивилась на мене… Чи те ще буде, коли я навчуся працювати за регулятором! Видно, я таки вчитимуся на машиніста. Нема кращої спеціальності.

Вдень, коли машина була поставлена на чистку, я допомагав помічникові машиніста чистити паровоз, лазив за ним поміж коліс під самий котел, підгвинчував ослаблі гайки, заливав мастилом маслянки і сам вробився в мазут і інший бруд так, що, мабуть, на обличчі моєму не було вже й чистої цяточки. Але я був веселий і щось наспівував.

Надвечір прийшла на паровоз нічна зміна, і ми пішли додому. Я навмисне не вмивався в депо, щоб мати побачила, як я працював на паровозі. Я був щасливий.

Мені тільки хотілося, щоб на нашій вулиці мене побачили зараз Ромка і Юрчик. Але їх не було. Зате біля воріт нашого двору стояла мати. Вона дуже зраділа, побачивши мене. Коли ми підійшли ближче дядя Михайло сказав:

— Здаю вам, сусідко, вашого машиніста в повному порядку. Бачите, який молодець!..

Мати глянула на моє обличчя і зареготала: я був чорний, як негр. Ромчин батько пішов далі, а мене мати взяла за руку й повела додому.

— А я тобі й води нагріла, щоб ти вмився. Тільки не знаю, чи й відмиєшся.

Я скинув з себе сорочку й за допомогою матері добре вмився, хоч, сказати щиро, — мені шкода було відмивати з себе паровозний бруд. Та що зробиш…

Коли я вечеряв, мати сказала:

— Чогось до тебе приходив той артист, що по сусідству з нами, і з ним ще якийсь чоловік. Казали, що зайдуть.

Я сказав матері, що хочу бути машиністом.

Вже зовсім смеркло, коли я почув надворі голос Ромки й Юрчика. За день вони скучили за мною…

Ми сиділи втрьох на купі чиїхось дров у кутку подвір’я й обмірковували всі переваги роботи на паровозі. Раптом мене гукнула мати. Я попрощався з друзями. Дома на мене чекав знайомий артист і з ним не відомий мені чоловік.

— Ну ось і він, — промовив артист до невідомого.

Вони подали мені кожен руку, наче дорослому. Я помітив, що мати стривожено прислухалась до їх слів: мабуть, вона побоювалася, що й вони прийшли з якоюсь скаргою на мене… Я й сам пильно придивлявся до незнайомого, намагаючись пригадати, чи не зустрічав я його де-небудь і чи не підстроїв йому якої-небудь пакості. На всякий випадок я пильнував, щоб між мною й ними був принаймні стіл. Але незнайомий ласкавим голосом спитав мене.

— Підете до нас працювати?

— Куди? — спитав я.

— На кіностудію, зніматися в фільмі.

Я стояв ошелешений, нічого не розуміючи… Я не вірив, що до мене могли прийти в такій справі, та ще й звертались до мене на «ви»! Цього ще не траплялось мені в житті.

— Я… я… я… — белькотів я, майже нічого не розуміючи.

— Цей товариш, — пояснив нам артист, — адміністратор групи з кіностудії; їм потрібний хлопчик на роль, от він і пропонує тобі спробувати — чи зумієш… Звичайно, насамперед треба, щоб дала згоду твоя мати.

Мати кивнула головою на знак своєї згоди.

«Еге, — помислив я, — та вони сумніваються, чи я зумію грати в кіно. Паровоза водити вмію, а грати перед кіноапаратом не зможу!..» І мені стало смішно.

— Треба спочатку спробувати, — сказав я, стримуючи себе, щоб не засміятись.

— Ну, звичайно, — відповів адміністратор, — спочатку я покажу вас постановникові картини, він спробує вас у грі. Коли ви можете приїхати на кіностудію? Може, завтра?

— Ні, післязавтра… — пообіцяв я.

Я, звичайно, міг би й завтра, але післязавтра мали роздавати в нашій школі табелі, і я вже буду в четвертому класі, а завтра тільки третьокласник, а там же обов’язково спитають. Все-таки краще, коли чотирикласник, більше поваги буде до мене.

— Гаразд, — погодився адміністратор, — я вас там чекатиму о другій удень. Зможете о другій?

— М… м… постараюся…

Вони попрощалися й пішли, а я — тільки втихли їхні кроки — заверещав з радості, підстрибнув на місці і почав ганяти по кімнаті… Коли мати, провівши гостей, повернулася до хати, то побачила, що я стояв на голові аж на підвіконні у відчиненому вікні й дриґав угорі ногами.

— Сашко!!! — гукнула вона не своїм голосом, бо все ж таки жили ми на другому поверсі, і коли б я впав за вікно, то, певне, що вже ніколи не дриґав би ногами над головою…

Але що я міг вдіяти з собою? Коли мати вхопила мене на вікні, я обійняв її за