Читати книгу - "Піца Гімалаї"

аби востаннє прочитати привіт від оператора й — пес із ним, з океаном — подарувати цей бісовий телефон першому ж жебракові, що жебратиме вночі. Але sms прийшов із номеру, складеного зі щойно набраних цифр.

«Hello darling. Right choice to have cashed this card, it would not work outside of Germany anyway. Still, if you give up on your job now…»

Повідомлення перервано.

Редька нервово покусувала кутикулу на великих пальцях, намотуючи кола залою прильоту, куди її, трохи повагавшись, пустили охоронці, з огляду на білу пику і нахабний її вираз. Нарешті прийшов другий шматок тексту:

«…you will not get much more than that. Next airport. Next card. Box 7278. You’ll know the code: sim podviynyh and so on».

— And so on, он енд он, соу кам он… — буркнула Редька. — Так і уявляю, як базарна відьма — і вже, курва, для різноманітності англійською — читає цей реп, викидаючи у натовп фанатів по свинячому вухові. Заїбали.

Дордже стояв на вулиці й курив. Обидва наплічники були з ним.

— Я розплатився. Індуси самі сказали, що обмінки не працюють.

— І з банкоматами бувають лажі… — підхопила Редька. — Маєш сигарету?

Темні, як делійська ніч, аеропортові поліцейські зацікавлено розглядали скуйовджену дівчинку з цигарками. На бейджах двох із них були прізвища Сінг.

— Дивно, — сказала Редька, — мені колись казали, що прізвище Сінг значить Лев і буває лише у найвищих каст.

— А чим не заняття для найвищої касти — працювати в аеропорті? Перевіряєш всіх, щоби, бува, якийсь недостойний не прокрався в небо.

12

У Редьки з дитинства було два улюблених заняття — поїсти і поспати. І тільки вони були взаємозамінними, будь-яка з доступних земних альтернатив не проходила. Тому, коли стюардеса наступного рейсу роздавала пасажирам сніданок, Редька, хоч і не була голодною, все ж пролупила очі й навіть розгледіла в ілюмінатор вершини гір, котрі з їх чорнотою, що мережала білосніжні льодові шапки, важко було сплутати з рядовими хмарами.

— То вже Еверест? — спитала вона в сплячого Дордже.

— Енурез, — буркнув він. — Дай поспати хоч із півгодини.

Відразу за паспортним контролем на них чекала дівчина в формі працівниці авіаліній, якими вони летіли. Дівчина нервово посміхалася й тримала табличку з Редьчиним прізвищем. Редька не знала, підходити, чи ні. Нарешті не витримав Дордже і сам підійшов до хостеси. Вона, зітхнувши з полегшенням, швидко впхала йому в руки жовтавого конвертика й, ні слова не кажучи, так само швидко вшилася.

Редька вже знала, що там, імовірно, є. Тож дозволила подивуватися Дордже.

Цього разу карточні циферки злегка розчарували Редьку — якісь ні в тин, ні в двері — 7395. Спробуй запам’ятай.

— Здається, містика скінчилась, — зітхнула Редька, втім не без певного полегшення мацаючи класичні опуклі цифри на цій класичній Visa Card. Ні тобі котиків, ні привітів від баби-яги з м’ясного ринку.

— З карточкою точно. Ця би вже мусила працювати всюди. І не надумуй собі зайвого, моя забобонна піцо-скутерка.

Редька аж застигла від такого нахабства.

— Ти що, ботан — ващє оборзів?

— Я — ні. Не вобщє. Помогти рюкзак натягнути? Але, якщо хочеш містики, — вона ще навіть не почалася.

13

Поки вони тряслися в запилюженому брезенті коробочки-таксі, що везла їх з аеропорту в той район міста, де, на думку таксиста, слід було жити іноземцям, Редьчині думки крутились довкола тата.

«Цікаво таки, де він шляється. І як йому — якщо це все він, звісно, підлаштовує — вдається таке робити? Так чи інакше, оцей весь хаос, що раптом постав навколо, з цими вересками мопедів і машин, поламаними автобусами, волами, що тягнуть труби, дурнуватими рекламами і школярками, що цнотливо прикриваються білими хусточками від всюдисущого смогу, має в собі більше життя, ніж “сталічная жизнь Кієва”. Не сумую нітрохи, пострадянська понтова провінціє…»

Редька вперше збагнула, як же сильно її дістало місто, в якому пройшло фактично все її свідоме життя. Певно, по-іншому і бути не могло. Остогидлі речі треба без жалю викидати, як зіпсуте м’ясо з вимкненого холодильника, хоч би скільки ти за нього не заплатив, коли було свіже. Так що підводних причин на все це, що негадано з нею почалось, вистачало. До того ж раптом їй пощастить якось зустріти свого головного родича, і він таки розкаже, що це все значить?

Місце, в яке їх привіз завзятий таксист, називалося Golden Dragon Palace і було страшнішим за туалет у пеклі. Редька з Дордже оглянули його для проформи, ввічливо подякували за увагу, дали таксистові близько трьох доларів і, не дивлячись на його протести й вимагання подвоєної суми, вдягли на спини наплічники й побрели шукати місця ночівлі пішки. Поки вони вибрели на невеличкий семиєвровий Green Garden з охайними кімнатами й гостинними господарями, встигли втомитися до півсмерті, й увесь ясний день проспали, не знімаючи одягу, поверх заквітчаних коциків на ліжках.

Коли ледве-ледве прокинулися, надворі було темніше, ніж у полярну ніч. На годиннику, втім, ще не було й восьми.

Електрику, як пояснила хазяйка ґест-хаузу, тут планово й позапланово вимикають двічі на день, а так усе в нормі. Хочете чаю? Можна й пізніше. Сходіть поїжте, поки не закрито все.

— Ось вам ліхтарики. — Вона щедро вручила їм дві китайські запальнички, рожеву й блакитну, дівчинці й хлопчику, з мікроскопічними ліхтариками на кінцях. Редька з Дордже й заперечити не встигли, що в них є свої, нормальні. Зрештою, знадобляться ще. Кинули до кишень і побрели, сонні, на «барні лови».

Місто тут, хоч і столиця, лягало спати швидко. Ще з годину тому на цегляних вуличках верещало, варилося й продавалося, а тепер таке враження, наче останні люди покинули їх зо півтисячоліття тому. Хіба сміття по собі лишили і кілька вічно тліючих багать. Поодинокі паршиві корови сонно щось ремиґали собі, якась на ногах, якась уже лежачи. Дотлівали куріння древнім божествам по старих і нових каплицях, кам’яні Ґанеші, Шіви, Дурґи, вимащені червоним шафраном, посипані рисом і пелюстками, байдуже дивилися в темряву. Повз них хіба зрідка пробігав худий голодний пес чи пролітав одинокий целофановий кульок. Цеглу середньовічних стін місцями порозгризали гілки і стовбури дерев, що тепер собі хижо полювали на нечасті в цих туманах зорі.

Єдиним півживим місцем була якраз вуличка з напівлегальними борделями і барами, де кучкувалися під гудіння електрогенераторів, в основному, іноземці. Коли була електрика, тут зазвичай волав який-небудь рок