Читати книгу - "Момо"

Ліліаною. Післязавтра у нас вихідний, от ми й прийдемо, згода?

- Згода! - відповіла Момо.

Потім Ніно дав їй цілий пакунок яблук і помаранчів, і вона пішла додому.

Ніно з дружиною справді прийшли.

Вони взяли з собою й дитину, ще й цілісінький кошик усяких наїдків.

- Подумай, Момо,- сяючи казала Ліліана. - Ніно пішов до дядька Етторе й до всіх старих, до кожного зокрема, перепросив їх і кликав приходити до нас, як завжди.

- Атож,- додав Піно і почухав за вухом. - Вони вернулися. Мабуть, не зрушу я з місця своєї пивнички. Але вона мені знов до серця.

Він засміявся, а його дружина мовила:

- Якось уже проживемо, Ніно.

Вони весело розмовляли аж до вечора, і коли подружжя нарешті стало прощатися, обоє обіцяли незабаром прийти знов.

Отак Момо одного по одному знайшла своїх давніх приятелів. Вона побувала в столяра, що колись із ящиків змайстрував їй столика й стільці. Була н у тих жінок, що принесли їй ліжко. Одне слово, знайшла всіх, кого вона колись вислухувала і хто від того ставав розважливіший, сміливіший і веселіший. Усі вони обіцяли приходити. Декотрі не дотримували обіцянки чи не могли дотримати, не знайшовши на це часу. Але багато давніх друзів повернулося, і все стало майже так само, як колись.

Сама того не відаючи, Момо перейшла дорогу Сірим панам. А цього вони стерпіти не могли.

Трохи згодом - це сталось однієї аж надто гарячої днини - Момо знайшла на сходах амфітеатру ляльку.

Таке вже не раз траплялося, що діти забували або просто кидали на сходах дорогі цяцьки, якими не пограєшся по-справжньому. Але Момо не могла пригадати, щоб їй коли доводилося бачити цю ляльку в кого з дітей. А вона впадала в око - це була неабияка лялька! Заввишки майже така сама, як Момо, і так майстерно зроблена, що хтось би подумав - це дитина. Проте вона скидалася не на дитину, а на вичепурену юну даму або на манекен з вітрини. Вона була в куценькій червоній сукенці і в босоніжках на високому підборі.

Момо зачаровано дивилася на ляльку. Коли ж нарешті доторкнулася до неї рукою, та заморгала очима, заворушила губами й вимовила трохи квакотливим, ніби телефонним голосом:

- Добрий день. Я - Бібігел, досконала лялька.

Момо злякано відсахнулася, та за мить незчулась, як відповіла:

- Добрий день. Мене звати Момо. Лялька знову поворушила губами і сказала:

- Я твоя. Всі тобі заздритимуть.

- Я не вірю, що ти моя,- промовила Момо. - Я б скоріш подумала, що тебе тут хтось забув.

Вона взяла ляльку й підняла вгору. Ляльчині губи знов заворушились, і вона сказала:

- Хочу мати багато-багато всього.

- Он як? - відповіла Момо і додала, подумавши:-Я не знаю, чи є в мене щось таке, що тобі до вподоби, та стривай, я покажу тобі, що в мене є, і ти сама собі вибереш, що хочеш.

Вона взяла ляльку і полізла з нею крізь дірку в стіні до своєї кімнатчинки. Там вона дістала з-під ліжка скриньку з усіма своїми скарбами й поставила перед Бібігел.

- Ось,- сказала вона,- це все, що в мене є. Коли тобі щось подобається, то тільки скажи.

І вона показала ляльці чудову барвисту пір'їну, камінчик з гарними прожилками, золотенький ґудзик, кольорове скельце. Лялька мовчала, і Момо поторсала її.

- Добрий день!- квакнула лялька. - Я Бібігел, досконала лялька.

- Так,- сказала Момо,- я вже це знаю. Але ж ти хотіла щось собі вибрати, Бібігел. Ось дивись, яка гарна рожева мушля. Тобі вона подобається?

- Я твоя,- відповіла лялька. - Усі тобі заздритимуть.

- Еге ж, ти вже це казала, але якщо ти нічого не хочеш вибрати, то може, хочеш гратись, га?

- Хочу мати багато-багато всього, - удруге сказала лялька.

- Більше в мене нічого немає,- відповіла Момо. Вона взяла ляльку і знов вилізла з нею надвір. Там вона посадила досконалу Бібігел додолу, а сама сіла навпроти.

- Нумо гратись, наче ти прийшла до мене в гості,- сказала Момо.

- Добрий день,- мовила лялька. - Я Бібігел, досконала лялька.

- Як добре, що ви перевідали мене!- відповіла Момо. - Звідкіля ви прибули, шановна пані?

- Я твоя,- вела своєї Бібігел. - Усі тобі заздритимуть.

- Слухай-но,- сказала Момо,- так не можна гратись. Ти весь час повторюєш те саме.

- Хочу мати багато-багато всього,- відповіла лялька й закліпала віями.

Момо спробувала гратися в щось інше, а коли й те не вийшло, ще в щось, і ще, й ще. Та не виходило нічого.

Якби лялька не вміла розмовляти, то Момо сама говорила б за неї і вийшла б чудова гра. А так Бібігел псувала всяку розмову саме тим, що вміла говорити.

Невдовзі Момо опанувало почуття, якого вона досі ще ніколи не зазнала. А що було воно для неї нове, то минув якийсь час, поки дівчина збагнула, що це нудьга.

Момо не знала, що робити. Вона б залюбки просто покинула досконалу ляльку і гралась би в щось своє, та чогось не могла від неї відірватись.

Отож кінець кінцем вона просто сіла і втупилася в ляльку поглядом, а та собі вп'ялася в Момо блакитними скляними очима,- так наче вони гіпнотизували одна одну.

Та врешті Момо відвела від ляльки очі-й злякалася. Зовсім близько від них стояв елегантний попелясто-сірий автомобіль - вона й не помітила, як він під'їхав. За кермом сидів якийсь добродій у костюмі кольору павутини й сірому цупкому капелюсі і курив манісіньку сіру сигару. Обличчя в нього також було попелясто-сіре. Мабуть, він уже давненько стежив за дівчинкою, бо, всміхнувшися, кивнув їй головою. І, хоч полудень стояв такий жаркий, аж повітря тремтіло, Момо раптом стало холодно.

Той відчинив дверцята машини, виліз і рушив до дівчинки. В руці він ніс свинцево-сірого портфеля.

- Яка в тебе чудова лялька,- сказав він якимось чудним безбарвним голосом. - Усі твої друзі можуть тобі позаздрити.

Момо тільки знизала плечима й не озвалася.

- Вона, мабуть, дуже дорога,- вів далі Сірий пан.

- Я не знаю,- ніяково пробелькотіла Момо,- я її знайшла.

- Невже? - мовив на те Сірий пан. - Ну, то ти, мабуть, щаслива народилася.

Момо знов промовчала, тільки щільніше закуталася в свою велику чоловічу куртку. Холод дужчав.

- А все ж таки я не бачу,- сказав Сірий пан, блідо всміхнувшись,- я не бачу, щоб ти дуже зраділа, дівчинко.

Момо стиха похитала головою. їй на мить здалося, що всі чисто радощі навіки пропали з світу - ні, що в світі