Читати книгу - "Пан Ніхто"

розумувань. Від зайвих теревень мене теж нудить, як від обжерливості. І взагалі не знаю, навіщо я марную час із цією юною дурепою.

— Я вас розумію, — киваю головою. — Наступного разу знайдете цікавішого проводиря.

— Так і зроблю, — відрубує вона. — Такого, хто береже свої мудрі думки і має гроші.

Нещасна. Ти сподіваєшся, що таких людей тут до біса, досить лише мати високий бюст.

— Можемо рушати, — сухо пропоную я.

Підводимося й виходимо. Ліда нібито хоче щось сказати, щоб якось загладити свою грубість, та я не дивлюсь на неї і швидко відчиняю дверцята «ягуара». Вона сідає, я хряпаю дверцятами, переходжу на другий бік, сідаю за кермо і зриваю машину з місця. Десять хвилин карколомної їзди спорожнілими вулицями — і ми на Рю-де-Прованс. Виходжу з машини, з такою ж сухою ввічливістю одчиняю дверцята, допомагаючи пані вийти, проводжаю її до дверей і подаю руку. Вона бере її, затримуючи в своїй, та я не виявляю ніякої схильності до зближення.

— Я була нестерпною, — несподівано каже вона, благально дивлячись на мене.

«Тільки не зарюмсай», — проноситься в голові думка.

— Не хотіла вас образити…

«Цього тобі й не вдалося», — подумки заспокоюю її.

— Просто я все уявляла собі інакше… Зовсім інакше…

— Ми завжди щось уявляємо собі інакше, — кажу їй, ризикуючи знову бути названим філософом. — Можливо, все лихо в тому, що зараз у мене мало грошей. Вибачайте, не хочу видатись брутальним, але таких прибутків, як ваш батько, я не маю…

— Прощавайте, — тихо мовить вона, роблячи крок до мене і не випускаючи мою руку.

Напевно, це означає, що й мені треба ступити до неї і залишити поцілунок на її цикламенових вустах. Однак я не люблю перебирати міру. Скнара батько, омріяний Париж і на довершення ще новий коханець — це забагато для одного вечора. Тому я висмикую руку й лише махаю на прощання.

— Не хвилюйтесь. Я не вразливий. Вважайте, що нічого не трапилось.

________

«І все ж треба було її поцілувати», — думаю я, повільно їдучи на своїй таратайці порожніми вулицями. Зв'язки з Франсуаз розбестили мене. Ледве місяць, як я тут, а вже мучить мене самотність, хоч вона завжди була моєю супутницею в житті.

«І все ж треба було її поцілувати, — кажу собі, роблячи довгі об'їзди, маневруючи, аби подолати бар'єри вулиць одностороннього руху й дістатися до свого будинку. — Вона, здається, більше вдає розбещену, ніж є насправді. Хай там як, а в її компанії мені приємніше, ніж у товаристві Тоні. Молода струнка дівчина щось та значить для такого, як я, чоловіка, далеко не улюбленця долі».

«Цілувати її? З якого дива? — заспокоюю себе, ставлячи нарешті машину біля будинку. — Вона розчарувалась. Уявляла все по-іншому. Я теж уявляв собі все інакше, проте не звинувачую в цьому нікого, окрім власної дурості. Нічого, дівчинко моя, твої розчарування ще попереду. Тоді ми й поговоримо. Можливо, навіть поцілую, якщо наполягатимеш…»

Запалюю в коридорі світло й неквапно долаю свої дев'яносто дві сходинки. Відчиняю двері, замикаю їх і входжу до своєї вбогої квартири. Клацаю вмикачем.

У кімнаті, на стільцях і на ліжку, на мене мовчки чекають люди з Центру.

Вони у повному складі: Димов, Кралев, Младенов, Тоні, Ворон і Вуж. Немає лише Милка. Певно, не встигли повідомити про судове засідання. Бо, здається таки має відбутися суд. А можливо, й екзекуція.

— Ба, яка несподіванка! — вигукую я найпривітнішим голосом. — Але чому поночі?

— Заткни пельку! — понуро попереджає Кралев. — Відповідатимеш лише на запитання.

— Можна й так, — погоджуюсь я, спираючись на двері. — Не первина.

— Бобев, ти, власне, на кого працюєш? — м'яко, майже лагідно запитує Димов, смачно плямкаючи товстими губами.

А мені раптом хочеться ляснути його по гладкій щоці, щоб він нарешті виплюнув оту неіснуючу цукерку.

— На вас, — відказую я.

— На кого ти працюєш? — повільніше, але так само лагідно повторює Димов, втуплюючи в мене сонні очиці. — Гадаю, ти розумієш, про що йдеться.

— Якщо ви маєте на увазі щось інше, крім роботи в журналі, то мушу сказати, що я нічого не розумію… Хтось, певно, звів на мене наклеп… Бо чим же пояснити ці нічні відвідини… На кого ж іще я можу працювати?

— Не пащекуй! — знов озивається Кралев. — Тут допитуємо ми.

— Чого ти! — кажу я, переходячи на свій звичайний тон. — Це ти їх так накрутив?

Кралев хоче щось відповісти мені, та Димов зупиняє його порухом пухкої білої руки.

— Знаєш що, Бобев: щоб не гаяти часу на марні виверти, ми спочатку розповімо тобі те, що знаємо ми, а тоді ти, якщо в тебе зосталася хоч крихта глузду, все збагнеш і викладеш нам, що знаєш ти. Кралев, поясни хлопцеві, що й до чого.

— Що йому пояснювати? — раптом озивається Ворон. — Давайте я заведу його в ванну, та й по всьому…

— Ти помовч, — кидає йому Димов. — Ану, Кралев, поясни хлопчиськові.

Мені незабаром сорок, але, називаючи мене «хлопчиськом», Димов мав на увазі не мій вік, а мою недосвідченість і самовпевненість, що підбили мене втрутитись у цю гру для дорослих. Поки що я не бачу виходу з становища, в якому опинився.

— Цей тип ще спочатку викликав у мене сумнів, — починає Кралев низьким, трубним голосом.

— Хіба тільки в тебе? — не стримується Ворон.

— Помовч! — знов гримає на нього Димов. — Ще раз озвешся — виставимо за двері.

Ворон скалить в ображеній посмішці великі жовті зуби, але змовчує, кидаючи на мене промовистий погляд, мовляв, не виставлять, будь певен.

— Ще з самого початку він викликав у мене підозру, тож я почав придивлятися до нього, — веде далі Кралев. — Помітив, що він надто всім цікавиться, хоч і прикидається дурником. Я попередив портьє, щоб той стежив, коли він приходить на роботу і йде з роботи. Таким чином я довідався, що в певні дні він приходить на роботу раніше. Сьогодні я також прийшов раніше і спіймав його на гарячому…

— Я стукав у ваші двері, — пояснюю Димову. — Оце й весь мій злочин.

— Ні. Зовсім не в цьому, — зітхає Кралев. — Я хотів дочекатися, поки ти вийдеш із кімнати, але не помітив тебе крізь шпарку, не догадався, що ти сховався за штору. Думав, кудись зник. А тепер дивися сюди.

Він виймає з кишені аркушик чорного паперу й показує мені.

— Це, щоб ти знав, фотопапір. Ми клали його в темряві на дно шухляди у стіл Димова і в темряві виймали. Однак він виявився засвіченим. Тепер ти зрозумів?

— В яку ще шухляду? — ущипливо перепитую. — Ні в яку кімнату я не