Читати книгу - "Пан Ніхто"

заходив. Про яку шухляду і про які папери ти верзеш?

— Обшукайте його! — наказує Димов лагідним голоском, нетерпляче підкидаючи ключі від машини.

Ворон і Вуж разом підступають до мене, штовхаючи і безцеремонно смикаючи мій одяг, швидко, але уважно обшукують мене. Ключів при мені, звісно, немає. Може, я й новачок, але не зовсім дитина.

— Звідки в тебе стільки грошей? — запитує Димов, ретельно перерахувавши коротенькими, товстими пальцями банкноти в моєму гаманці.

— Щойно позавчора ви самі дали мені платню.

— Те твоє «щойно позавчора» було п'ять днів тому. Невже відтоді ти нічого не витратив?

— Він тільки сьогодні спустив шістдесят франків, — озивається Тоні, уникаючи мого погляду.

Младенов неспокійно зайорзав на місці.

— А ввечері водив на прогулянку дочку Младенова, — додає Димов. — Звідки стільки грошей?

— На вечір мені дав гроші бай Марин, — відповідаю я. — Він дав мені навіть більше, ніж я витратив.

— Бай Марин дасть йому гроші! Та ще й більше, ніж слід! — презирливо бурмоче Кралев.

Младенов, що доти сидів, наче закам'янілий, нетерпляче ворухнувся:

— Так, я дав йому гроші! Спеціально на цей вечір. До мене приїхала дочка!

Старий бреше переконливіше, аніж я сподівався.

— Якщо бажаєте, можу вам сказати, скільки витратив і скільки лишилося, — впевнено заявляю я, бо завжди намагаюся не мати при собі підозріло великої суми грошей.

— Але цього ти не поясниш! — гримає Кралев, знову покачуючи чорний аркушик.

— Сам пояснюй. Я не займаюся фотографією і не порпаюсь у чужих шухлядах. Може, хтось і відчиняв шухляду, але яке ти маєш право стверджувати, що це зробив я?

— От що, Бобев, — помахом руки зупиняє мене Димов. — Твої виперти даремні. Ми добре знаємо один одного. Не знали досі лише тебе, але тепер розкусили. Мою шухляду відмикав саме ти. Отже, на цьому крапка. Кажи одне: на кого ти працюєш?

— Мені нема чого казати. Якщо ви вирішили перевірити версію…

— Це твоя справа. Не скажеш — тим гірше для тебе. Зрозумій: від того, на кого ти працюєш, залежить твоя доля. Ми можемо просто вигнати тебе з Центру. А можемо й знищити.

Димов замовкає і очікувально дивиться на мене масними, сонними очицями.

«Не діждеш», — думаю собі, витримуючи його погляд.

— Мовчиш, значить, обираєш другий варіант, — зітхає Димов і поглядає на годинник.

Потім звертається до Ворона:

— Все готово?

— Все, шефе, — вищирює той свої кінські зуби.

— Зачекайте, це так не робиться! — озивається Младенов.

— Чого чекати? Нової брехні? Цьому немає меж, — огризається Кралев.

Цієї ж миті Димов робить ледве помітний жест пухкою рукою, в якій затиснуті ключі. Вуж і Ворон навалюються на мене. Один з них заламує мені за спину руки, другий заштовхує в рот брудного носовичка. Руки в них — мов лещата.

— Як домовлялися, без зайвого галасу! — попереджає Димов.

— Який там галас! Зануримо головою у ванну — і в Сену. Нехай потім доведуть, що не втопився, — вищиряється мені в лице Ворон, обдаючи гнилим запахом з рота.

Замість відповіді Димов знову змахує своєю провислою рукою. Ті тягнуть мене в ванну. «Кінець! — кажу сам собі, бо сподіватися нема на що. — Можеш пожалітися таткові й мамі».

В невеличкій кімнаті справді все готово: ванна наповнена водою, в кутку лежить пластмасовий лантух, очевидно, призначений для мого тіла. Наче крізь сон, чую за дверима заперечення Младенова, його «не поспішайте» і «так не роблять» і підсвідомо розумію, що ці заперечення навряд чи допоможуть.

— Надінь йому наручники! — наказує Ворон.

Тієї ж миті зап'ястя моїх рук, заломлені за спиною, обхоплюють металеві кільця.

— Настала й твоя черга, — цідить крізь зуби Ворон, смикаючи мене за вухо так, що мало не відриває його. — Я б з радістю розмалював твою пику… Шкода, що шеф наказав не залишати слідів… Я розчавив би тебе, як гниду…

Йому доводиться обірвати свою сповідь, бо в цю мить настирливо лунає дзвоник і хтось гучно грюкає в двері.

— Відчиніть, поліція! — чую виразно, і ця завжди зловісна фраза цього разу звучить у моєму пораненому вусі, як Ісусове: «Лазаре, підведися!»

— Нікому не відчиняти! — попереджає Кралев.

Але тут же доноситься м'який голос шефа:

— Тоні, відчини!

________

На порозі ванної стоїть чоловік у цивільному, за спиною в нього троє жандармів у чорних мундирах, з автоматами.

Цивільний уважно обводить очима спершу кімнату, потім присутніх, зупиняє погляд на мені і, звертаючись до Ворона й Вужа, владно наказує:

— Геть звідси!

І ось у моїй квартирі знову зібрався Центр у повному складі плюс чотири представники місцевої влади.

— Документи! — коротко кидає цивільний.

Усі покірливо виймають паспорти, крім мене, оскільки руки мої ще й досі в наручниках, а Ворон устиг лише витягти в мене з рота свого носовичка. Цивільний підходить до кожного з присутніх, уважно перевіряє паспорти й зневажливо повертає їх.

— Хто ватажок цієї банди?

— Ми не бандити, — без пафосу заперечує Димов.

— А, значить, ви шеф! — киває цивільний. — Може, поясните, що це за розправа, яку ви влаштовуєте?

— Яка розправа? — здивовано розкриває рота Димов так, що мені здається, ніби ось-ось випаде цукерка.

— От що, пане, запам'ятайте, ми з поліції, а не з церковного хору. Людина з кляпом у роті і в наручниках, повна ванна води, синтетичний лантух і двоє здоровил з обличчями найманих убивць — цього цілком досить, аби затримати всю вашу компанію і почати судову справу за спробу вбивства. Якщо ви такий кмітливий, то спробуйте вигадати якесь інше пояснення цій пантомімі, хай вам грець!

— Це був звичайнісінький жарт, — смиренно промовляє Димов, дивлячись на інспектора нерухомими сонними очима.

Цивільний допитливо дивиться на мене. Я мовчу. Хай у цих дружків трохи потремтять жижки. Бодай помщуся їм.

— Відповідайте, я чекаю! — підганяє мене інспектор.

— А чи не можна спочатку звільнити руки?

— В кого ключ од наручників? — запитує інспектор, обводячи поглядом увесь синедріон.

Вуж догідливо підбігає й подає інспекторові ключа, який власноручно визволяє мене від залізних пут.

— Ну?

Повільно обводжу обличчя людей з Центру і з задоволенням констатую, що всі вони напружено дивляться на мене, відтак переводжу погляд на інспектора:

— Справді, це був жарт. Хоча й досить таки безглуздий.

— Ну що ж! — знизує плечами інспектор. — Тоді вважайте, що й наша поява — також маленький жарт. Але запам'ятайте, панове: якщо ви повторите подібний жарт, ми пожартуємо так, що від вашого Центру не лишиться й сліду! І не думайте, що вам хтось зарадить. Ви у Франції і мусите дотримуватись французьких законів. Більше попереджень не буде!

Чоловік у цивільному подає знак жандармам і, не оглядаючись, виходить разом з ними.

— Вибачай за одвертість, але ти,