Читати книгу - "Ґудзик"

своїх здібностей, чи ж визнання її таланту — данина високій посаді її чоловіка. Колись вона вирішила це перевірити, таємно поїхала до Литви, де прихованою камерою відзняла унікальні кадри штурму телецентру, взяла купу інтерв'ю. Але робила це не задля слави. Там, у Вілнюсі, біля вогнищ, вона була знову по-справжньому щасливою. Тому що тут, вдома, щось було «не так». Вона боялася визнати, що ошукалася, що її очікування виявилися марними. Ще страшніше було думати про те, що чоловік — не герой, а просто майже випадково потрапив «під гарячу руку» влади…

Коли він повернеться, думала вона, і буде лежати один, усіма покинутий, вкритий коростою, посеред крижаної пустелі — вона підійде й ляже поруч, віддаючи йому все своє тепло. Вона готова була замерзнути біля нього, з ним — мовчазно та віддано, як собака. Але цього не знадобилося. Він повернувся. Здивованим та водночас байдужим поглядом зміряв доньку, звозив Лізу до своїх родичів, швидко, по-діловому «оформив стосунки» й поринув у політику. І тільки тому, підозрювала Ліза, що іншого шляху в нього не було — так само, як не було його й у комсомольських працівників, котрі ринулися в бізнес, він став політиком.

Років зо три-чотири він приходив додому лише вранці, найчастіше від нього тхнуло алкоголем. Спочатку — дешевим, потім дорогим. Він вчився професійно виголошувати промови, його статті, фото та біографічні довідки дедалі частіше з'являлися на сторінках преси. І Ліза помічала, що це давало йому задоволення. Якщо протягом двох-трьох тижнів про нього не було жодного слова на телебаченні чи в газетах, він тьмянів, як мідна копійка у воді, й вигадував способи нагадати про своє існування. Лізу дивувало й те, що він не пішов до опозиції, а, як писали в пресі, — «вирізнявся толерантністю», яка Лізі, щоправда, більше нагадувала пристосування. В юності вона заслуховувалася його «кухонними» промовами, була впевнена, що він — пасіонарій, а тепер її дратували його репетиції перед люстром, навідування до іміджмейкерів, його охоронці. Але ще огиднішим було те, що й вона користувалася благами, які несподівано впали на голову. Проте тепер, коли чоловік міг спонсорувати її проекти, вони стали їй нецікаві…

Усе, що викликало захоплення та ейфорію на початку, тепер гнітило її. Поволі стихали найчесніші голоси, а СИСТЕМА продовжувала своє існування. Вона нагадувала Лізі пісковий годинник: перевернеш — і знову сиплеться, тільки у зворотній бік… І Ліза вирішила пливти за течією. Тепер вона хотіла лише одного — забезпечити нормальне існування своїй дитині.

Ліка росла трохи дивною — надто мовчазною, надто заглибленою в себе. У сім років вона намалювала й повісила у своїй кімнаті плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: «Люди, ви — вільні!», і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни. Вона могла годинами малювати, й Ліза віддала її до художньої школи, а потім — до інституту, де вона одразу ж стала «білою вороною»…

Дякувати Богові, на наркотики не підсіла й по дискотеках не вешталася. Але чого від неї чекати в майбутньому, Ліза не знала.

2

Новина приголомшила: Ліка виходить заміж. Ліза була впевнена, що женихів у дочки немає, аж тут раптом така несподіванка! До того ж, як з'ясувалося, вона не знає навіть прізвища майбутнього чоловіка — лише ім'я та місце роботи. Лізі довелося терміново засісти за телефон. Зітхнула з полегшенням лише тоді, коли через знайомих довідалася, що Денис Володимирович Северин — людина забезпечена, порядна, перспективна, до того ж — колега, закінчив той самий інститут, що й вона, а тепер успішно працює в рекламному бізнесі. Отже, не мисливець ані за грошима, ані за авторитетом батька нареченої.

— Ти хоч розумієш, що так не робиться? — запитала Ліза.

— Ти все побачиш сама, — пошепки сказала Ліка, — ти не зможеш не зрозуміти… Я знала, що ВІН має бути саме таким.

— Коли ж ми його побачимо?

— Не знаю. Сама про це думаю. Мені здається, він не схоче одразу йти на оглядини. Він серйозний та дорослий. Я б взагалі просто пішла до нього, та й усе…

— Так ми тобі набридли?

— Ні, але я не хочу ніякого весілля. Мені це байдуже. Я навіть не очікувала, що таке може бути: раз — і все круто змінюється! Мені все одно, де ми житимемо. Я готова їхати за ним, куди завгодно — в будь-яку глушину.

— Я впевнена, що в глушину він тебе не повезе, — посміхнулася Ліза. — Але показати його батькові ти все ж таки мусиш.

— Він татусеві не сподобається…

— Чому ти так вважаєш?

— А він зовсім інший. Він — «барабанщик».

— Тобто? Він що, грає в ансамблі?

— Ні, «барабанщик» — це той, кому все «по барабану». Він сам сказав.

— Навряд чи… Мені казали, що він — ділова людина…

— Ненавиджу це слово! Розумієш, можна працювати й навіть чогось досягти, але при цьому залишитися «барабанщиком». Це — найвищий пілотаж.

— Ні, не розумію. Отже, й ти йому — «по барабану»?

— Можливо, — спокійнісінько згодилася Ліка, — але це тільки — поки що. Я знаю, він кохатиме мене. Довго-довго. Ось побачиш…

— Дай Боже… Побачимо.

Знайомство відбулося ввечері наступного дня. Вранці було подано заяву до загсу, а після занять в інституті Ліка зателефонувала й повідомила, що веде «нареченого» додому…

3

Чоловік затримувався, як завжди. Ліза телефонувала йому на мобілку й щоразу чула одне й те саме: «Я буду за десять хвилин!»

Зустрічати гостя довелося самій. Він увійшов слідом за Лікою, й Єлизавета кинула на нього суворий погляд. Її хвилювало кілька важливих питань: чи не наркоман, чи не «голубий» (цього добра на телебаченні вистачало), чи не бабій?

Але з першого погляду було зрозуміло: нічого подібного, такий справді міг сподобатися. Гість був високим, підтягнутим, з досить гарним обличчям, світлим волоссям, яке було стягнуте на потилиці в охайний «хвіст», та модною «триденною» неголеністю на вилицях. Джинси, светр… Чомусь він мав вигляд моряка, котрий недавно зійшов на берег. Принаймні погляд у нього був дивакуватий і трохи похмурий, ніби він дивився на світ уперше.

Лізу трохи пересмикнуло від раптової думки, що цей чужинець буде торкатися до її дитини.

— Це — Денис, — сказала Ліка, допомагаючи гостю повісити куртку.

Ліза посміхнулася офіційно та простягнула руку, на її пальці у світлі тьмяної лампочки в передпокої, як спалах фотоапарата, зблиснув діамант. Він ніяково нахилився над простягнутою долонею. Його рухи були невпевненими.

У вітальні Ліза накрила стіл. Щоправда, на прохання Ліки, все було просто: пляшка