Читати книгу - "Місто Боуган"

вистачило б. Виловила кілька таблеток, метнула в пащу. Пишатися тут, звісно, нічим. Таблетки впали їй на язик — а язик у неї сьогодні як наждак, і хтозна, що пішло не так — і вона запила їх «Джоном Джеймсоном» просто з горла.

Бувай, елегантність.

Вона знову відважно підвелася з краєчка ліжка й витримала рішучий наступ памороків. Затято зціпила зуби. Тоді в тім’ячко вдарив заряд легкості. Манюня вже кількадесят років страждала на, як вона казала, напади «легкості», а ще від сорому. Коли в тебе немає сили навіть налити собі віскі в чарку, то, на думку Манюні Гартнетт, тобі вже час з’їбати в річку Боуган.

Звичайно, треба йти.

Манюня поглянула на безкраю Сахару бежевого килима, що простягалася між нею і далеким вікном, яке виходило на вулицю Дев. Невпевнено зробила крочок, перевіряючи, чи тримають її ноги, обплетені павутинкою вен. Ходулі сяк-так тримаються, а ось танцюни, засранці такі, підводять, Манюня собі не бреше. Вона поставила одну ногу поперед другу, перевірила, чи та витримає вагу. Якщо одне стегно витримає — це результат, якщо обидва — це Тятком прислане чудо. Вона вдихнула на повні груди, наскільки це дозволяло дев’яносто зим вогкого півострівного повітря. Крок у неї був непевний, вона трагічно похитувалася, мовби вітровій із Великої Пустки увірвався до неї в кімнату. Свистіло, проходячи паршивими порожнинами її тіла, повітря: Манюня почувалася, як занедбана хата.

Та де там, як занедбана садиба.

У вікнах ані скельця, в камінах ані іскри, на горищі в’ють гнізда ворони, але є в ній велич, усе одно є. Манюня — руїни з гідністю. Вона знову прислухалась до сумовитого завивання акордеона внизу, до зимової пісні прогнилого грудня на білім боуганськім світі.

Вона рішуче ставила одну тремтячу ногу поперед іншу, аж доки не дійшла до точки із краєвидом. Бувало в історії таке, що славетні трагічні армії переходили буремні гірські хребти швидше, ніж Манюня перейшла килим, але вона не здавалася й добралася до вікна після епічної боротьби. Схопилася захрипівши за довгі завіси з синього оксамиту — від колихання тканини їй закрутилася голова, й Манюня на мить відключилася — легкість! — але тоді зібралася знову. Вона розсунула завіси на дюйм чи два — на скільки вистачило сили — й сердито поглянула вниз, на вулицю де Валери.

Грудневий вівторок. Жалюгідний, мов закуток пекла, а вгорі — чорне, як сажа, небо. Нерви міста подерті на клоччя. Відколи проминули жовтневі свята, в Боугані підрізали вісьмох юнаків. П’ятеро — з банди К’юзака, троє — з Гартнеттових Стиляг. Тепер місто кипіло від люті, злості, загрози. Манюня посміхнулася. Щоб Боуган закипів, треба просто підкрутити вогонь на плиті.

На Манівцях щоночі щось бушувало. На 98 сходинках хлопці чубилися. У хвойдарнях Димополя траплялися сутички. З міських дахів жбурляли пляшки та прокляття. Честь сестер хлопчаків ображали. Та й матерів. Кровна помста ще не почалася, але Гартнеттові Стиляги та клани з Північних Висоток підійшли до цього впритул.

Як на Манюню, то кровна помста — саме те, що цьому місту треба.

З височини вдалині долинали ритуальні бойові поклики північняків. Вона бачила, як палахкотять над дахами їхні факели. Північняки давали знати, що готові до кровної помсти. Наспіви в них були ритмічні, басисті, розбавлені понурими оплесками. Така в Боугані музика рішучості і кпинів.

Повсюди походжала полісія, вимахуючи кийками, і в очах виплодків боліт зорів страх перед Тятком Сусом. Бідні вони, бідні, щойно з боліт, але тут аж до кінця року тільки те й робитимуть, що вивертатимуться від шкельпів і замітатимуть кишки.

На вулицях продавці кричали, що вийшов вечірній випуск «Месника» — Здоровань Дом Ґлісон мучить свою скрипочку й ридає доброю прозою про те, як важливо утримати Затишшя на Йоль[16].

Заголовок:

НІ! — ШАЛЕНСТВУ!

Ось тільки клани з Висоток об’єдналися, чого не бувало вже багато років, і наготувалися виступити проти Стиляг.

Манюня мрійливо оглядала вулицю де Валери — о, якби їй силоньок іще погуляти! — аж тут повз неї промчали, спалахнувши жовтим, вікна потяга, й вулиця зникла за пеленою, розум поплив за ними — усе через легкість, — і Манюня рушила до боуганського втраченого часу.

Ґанта Бродріка, малого пайкі, вона вперше побачила десятирічним. Миловидий такий хлопака, синьоокий, скорботний. Вічно блукав вулицею Дев, виглядаючи свій шанс. Обережний малий. Завжди стане у пригоді. Ось батько його — непутящий пиворіз із Пустки. Батько його півжиття прожив із кухлем стауту під носом, а сентиментальний був, шо та народна пісня. Сімейство — з тих, що з болота вискочили і в болото повернулися: півроку сидять у панельці на Манівцях, півроку у фургоні на Пустці. Ґант був найстарший з їхніх виплодків і змалку вільно гасав Манівцями. Повівся з різунами зі Стиляг. Талісманчиком їхнім став. Ходив з ними на діло. Його рано долучили до діла. На корабельні бився з дорослими чоловіками. А подивіться, як вертиться: тут хто хош поставив би два пенси на мужикуватого хлопця з пустківської рези. Говорить м’яко, але гордий. Проти пайкі і слова не скажи, доки він поруч, а то носа роз’юшить. Росте, як бадилина. Почав, карочє, працювати. Манюня якось стояла на призьбі на Манівцях і побачила, що він мчить кудись із якоюсь паршивою оборудкою, — підставила йому підніжку, повалила.

— Кудись спішиш, виплодку?

Підвівся він, Ґант малий, повільно, обережно зиркнув на неї й позадкував. Але погляд її витримав, на це йому зухвальства вистачило, хоча цим мало хто міг похвалитися. Манюня з першого ж погляду зрозуміла, щó виросте з малого Ґанта.

— Дивися, куди ноги ставиш, синку.

Манюня повернулася. Вона лишила старий Боуган на самопас, бодай тимчасово, хоча знала, що минулому в цьому місті не сидиться спокійно, воно вирує й кипить, кидає тінь на теперішнє. Що вийде з Ґантового повернення? Дуже цікаво.

Її на мить охопила слабкість, і вона пазурами вп’ялася в оксамитові завіси. Різко вдихнула. Розплющила очі, примружилася, щоб роздивитися «Альядос», і навела фокус саме тоді, коли треба.

Звідти рішучим кроком вийшли Вовчик Станнерс і Мудак Берк. Манюня ока не спускала з малих-зухвалих. Це молодь визначала обличчя міста. Вона придивилася до невисокого, кремезного рудого — вона ще матінку його знала — й посміхнулася, так він смішно чимчикував, стиснувши кулачки. Такому дорогу не переходь. Та ще й той глист завжди при нім, Берків малий, — посмішка, як зблиск леза, аж серце стискається. Манюня подумала:

«Доки ця парочка на ногах, за Стиляг можна не перейматися».

Вона провела поглядом хлопців, що рушили в