Читати книгу - "Рута"

сказав він показово миролюбно. — Солдати перебувають при виконанні службового обов’язку.

Але дівчину це анітрохи не заспокоїло. Її темпераменту вистачало на всіх супротивників.

— Це ми при виконанні службового обов’язку. Ми — журналісти. А ви хто? Що ви робите в Литві?

Всі погляди схрестилися на замполіті, солдати, не відриваючись, спостерігали за новою сутичкою. Капітан Ковязін відчув це, і на його обличчі заграла зверхня посмішка.

— Ну-ну, — скрушно захитав він головою. — Така гарна дівчина і така темна. Учать вас в університетах, — капітан зробив крок убік і підвищив голос, щоб його почуло якомога більше людей. — Пояснюю дохідливо. Радянські війська беруть під охорону будівлі та майно, які належать Радянській армії, КПРС, та об’єкти союзного підпорядкування. Що не ясно?

Люди під литовським прапором зашуміли. Дівчина обернулася до них, немовби шукаючи підтримки, і здула з очей неслухняну прядку, що вибилася з-під яскравої шапки.

— Литва — незалежна республіка! — голосно, як на мітингу, крикнула вона.

— Мамі своїй розкажи, — вигукнув у відповідь Козлов.

Замполіт примирливо підняв долоні:

— Давайте не будемо розводити диспутів. У солдатів нерви не залізні. Крім того, у них зброя.

Ці слова подіяли на дівчину, як запал на гранату. Вона одразу стала перед замполітом:

— І що? Стріляти будете! Стріляйте!

— Ач яка! — прошепотів Ридванський просто у вухо Андрієві, але той і сам не зводив з дівчини захоплених очей.

Утім, сержант Козлов теж не хотів залишатися на других ролях, тому демонстративно плюнув під ноги:

— Та що в тебе стріляти-то. Патрони, мля, дорожчі.

Дівчина миттєво розвернулася до нього, ніби каратист, що б’ється одночасно з кількома суперниками. Вона й собі зміряла сержанта презирливим поглядом:

— Ви тільки з жінками воювати вмієте. Щось в Афганістані не дуже вийшло.

При згадці про Афган, цю ганебну поразку могутньої Радянської армії, обличчями бійців пробігла тінь обурення. А Козлова вона просто вибила з рівноваги, так що у порушення всіх інструкцій сержант вискочив із лави і штовхнув дівчину двома руками.

— Чо ти сказала?

Від цього поштовху худенька дівоча фігурка заточилася та впала просто під ноги солдатів. Демонстранти обурено загорлали:

— Знімайте! Знімайте, як «героїчні» солдати б’ють жінок! Хай усі побачать!

І тоді несподівано для себе Андрій теж зробив крок уперед, стаючи між Козловим та дівчиною. Потім мовчки подав їй руку. Відтертий на другий план Козлов одразу втратив більшу частину запалу.

— Та кому вона треба-то! Тьху і розтерти!

Досвідчений замполіт відчув, що ситуація обертається не на його користь, тому одразу ввімкнув командний голос:

— Усе! Всім мовчати! Я забороняю вступати в розмови з цивільними. Ви на посту, а не на мітингу!

І це подіяло. Солдати, почувши звичні слова команди, рефлекторно підтягнулися та вирівняли лаву. Лише Андрій залишався на місці, дивлячись на дівчину. Та у свою чергу зміряла хлопця поглядом і після деяких вагань прийняла-таки його допомогу. Рука Андрія майже не відчула ваги дівочого тіла, настільки воно виявилося тендітним.

— А ти смілива, — сказав Андрій. — Як звати?

— Рута, — з викликом відповіла вона. — А що?

— Червону руту не шукай вечорами...

Але наступної миті поруч опинився замполіт.

— Дівчино, ідіть звідси. Не провокуйте. Сержант Литвин! Стань на місце! Джентльмен...

— Єсть! — автоматично козирнув Андрій.

— А хіба ви мене боїтеся? — попри падіння виявилося, що дівчина не втратила бойового запалу. — Друзі! Вони нас бояться! — гукнула вона демонстрантам.

У натовпі зааплодували та загукали. Замполіт безнадійно махнув рукою та відійшов, удаючи, що перемога залишилася на його боці. А дівчина знову обернулася до солдатів.

— Ну що? Нема чого сказати? Нема? Тому й мовчите!

Хлопці відводили очі. Хтось матюкався крізь зуби. І лише двоє з усієї лави дивилися на дівчину, не опускаючи голови. Сержант Козлов — із викликом та неприхованою люттю, та сержант Литвин — уважно і з цікавістю, немовби художник, який вивчає свою модель.

6

Сто сьома мотострілецька дивізія базується у Вільнюсі та Укмерґе, містечку за сімдесят кілометрів на північ. Служити у ній — щастя для будь-якого радянського воїна. Адже Литва — це тобі не Сибір з її морозами, а Вільнюс — місто хоч і не велике, як порівняти, наприклад, із Києвом, але все-таки столичне. Люди тут переважно інтелігентні, як мінімум, виховані, а дівчата по-особливому гарні, з легким імпортним шармом, який відчувається у всьому — від особливого, світло-русявого волосся до своєрідної, наче навмисне затягнутої вимови голосних. Недарма в радянських фільмах литовці завжди грали іноземців.

Але якщо хтось подумав, що солдатові у Литві тільки й роботи — дивитися на дівчат, то він дуже помиляється. Адже мотострілецька дивізія — це велетенський механізм, призначений для знищення техніки та живої сили супротивника. Тринадцять тисяч людей — населення невеличкого райцентру, одягнене у форму, озброєне та навчене влучно стріляти. І не лише з автоматів — сто вісімдесят танків Т-72, сто п’ятдесят бронетранспортерів, півсотні БМП, стодвадцятиміліметрові міномети, плавучі танки для розвідки, плюс зенітно-ракетні комплекси, протитанковий артилерійський дивізіон та цілий артилерійський полк, озброєний «Гвоздиками» й «Акаціями» — ні, не квіточками, а самохідними гаубицями, а також системами залпового вогню «Град», здатними одним залпом знищити цілий міський квартал.

І ця дивізія — лише невелика частина могутнього Прибалтійського військового округу, покликаного зупинити будь-якого агресора і не дозволити «натовському» чоботу топтати землю радянських Литви, Латвії та Естонії.

Звісно, таке велетенське господарство вимагає могутньої інфраструктури — батальйонів зв’язку, ремонтних баз, складів, госпіталів, їдалень, транспорту. І Військове містечко Вільнюса — частина цієї інфраструктури. Тут, у казармах іще сторічної давнини, на залізних койках із фанерними тумбочками в узголів’ї мешкають бійці — навідники, водії, командири розрахунків, розвідники, заряджальники, санінструктори, сапери, снайпери і прості стрільці, у будь-яку хвилину готові виступити на захист своєї соціалістичної Батьківщини як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога.

Ну а головним місцем радянської казарми, безперечно, є Ленінська кімната. Це велике приміщення, де може вміститися цілий взвод, заставлене столами та лавами, а частіше просто шкільними партами. Проте від звичайної навчальної кімнати його відрізняє великий бюст Леніна та сила-силенна плакатів на стінах, які закликають солдатів підвищувати рівень бойової та політичної підготовки, переконують у тому, що перемога комунізму невідворотна, нагадують про священний обов’язок радянської людини, запевняють, що Радянська армія стоїть на сторожі миру, ну й таке інше.

Однак за майже два роки, що їх Андрій уже провів на службі, красиві гасла