Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

як кров поволі відходить йому з голови й перед очима тьмяніє.

Зусиллям волі та моці він примусив кров побігти взворот, і коли в скронях знову забило й червоні пруги зникли з-перед очей, він полегшено зітхнув. Так учив його робити колись один єгиптянин, старий жрець Сета, й Боримисл аж подивувався, чому раптом згадав і того діда, й ті давні літа. Він ізсів додолу й одчув приємну млість у затерплих ногах. Тоді зняв сивий смушевий клобук, витер спітнілий од хвилювання вид, і в'юнкий карий оселедець коси йому заплутався на кілька днів неголеному тім'ї. Він пригладив його, всукав поза вухо, тоді тернув жменею щетину підборіддя — аж затріщало, й стисненим горлом проказав:

— Так і вчинимо. — Й уперше глянув на супутників Рядивоя: — А се хто?.. Чужинці?

— Ускоки! — засяяв княжич. — Наріклися до тебе.

— Хто ти? — спитав Боримисл безвусого й безбородого чоловіка літ на сорок п'ять.

— Єгиптянин.

— Хто?! — Молодий жупан глянув на княжича руського, тоді знову на безвусого й тільки тепер зрозумів, чому се йому щойно раптом пригадався старий жрець єгипетського кумира Сета. Чоловік був викапаний єгиптянин, але ж Боримисл поспитав його по-своєму, й той не тільки второпав, а й відповів. — А зодкуду речей наших знаєш?

— Був талем при князі Ярополкові…

— То ти Нехота?

Єгиптянин кивнув:

— По-нашому просто Нехо, а тут рікли на мене так, як осе ти.

— А я був талем у Мемфісі, — сказав Боримисл, раптом уполонений спогадами.

— Відаю, жупане.

Коли тому тридесять і три літа перський цар Кір-Куруш почав стрімко просуватися на захід, цар Людії Крес, цар Вавілонії Набу-на'їд і фараон єгипетський Аб-мосе уклали межи собою з'юз проти нового азійського вовка. Та вовк наступного літа проковтнув людійське ягня, а ще через вісім літ і вавілонського барана золоторогого. Аб-мосе почав шукати нових угод і прислав гінця до найсильнішого вільного царя — Ярополка. Великий руський князь погодився й одіслав у Мемфіс талем юного древлянського жупанича Боримисла, фараон убачив у тім образу й прислав до скіфського царя не сина свого Псамтіка, а теж далекого родича Нехо. Така безплідна й хитра спілка нічого не дала, та Боримисл просидів заложником фараона десять літ — аж до падіння Єгипту. Десь-то стільки ж пробув на Русі й сей Нехо, який зараз стояв перед Боримислом.

— Скільки ж маєш літ?

— Сорок і п'ять, — відповів єгиптянин. — Ти п'ятнадцятьма літами від мене молодший.

— А ти, виджу, в грецькому, — сказав Боримисл другому товаришеві Рядивоя. — Чи й ти такий самий грек, як і Нехота?

— Я лю-людин. Мені сказав сей кня-княжич, ніби т-ти не маєш хоті слати персові землю й воду…

Се був син колишнього царя Людії Мах, але Боримисл і не спитав його ймення. Вражений і речами сього заїкуватого чоловіка, й тим похмурим вогнем, що палав йому в очах, і тим іменом, яким той себе назвав, жупан подумав, що, зрештою, всі на світі — люди, й усім притаманно й помилятися, й страждати, й грішити, й подякував кумирам, що вони суть на небі й на землі, у скрутну годину просвітлюють нікчемний людський розум, утримуючи смертного від хиби.

Розділ 8

Сі недовгі гони від мосту, якого лишилися стерегти греки, до Данастрового лиману передові тисячі долали сім днів, хоча могли б здолати й за три дні. Й не безкінечні озера та їхні притоки вповільнювали ходу неперможної раті, а сповнений таємничої загадки степ. Сім днів ішла рать услід вивідній тисячі, й досі жива душа не трапилася на її шляху. Серед воїнства запанувало веселе пожвавлення, бо хоча скіфів ніхто не боявся, та приємніше йти отак, топчучи нетолочені трави, ніж стикатися будь із ким, хай навіть із найлякливішим і нікчемним ворогом.

Вивідна тисяча прокладала стегу, й за нею теж тисячами, по чотири в лаву, йшли комонці чорносвитого полку безсмертних, прискаючи довкіл срібними блискавками лат, єгипетських шоломів і розчохлених списів.

По ліву руку тягся вже пожухлий од липневого сонця горбатий степ, а за постріл чи півтора щерилися проваллям темні яри, збігаючи до вкритого очеретами берега. Над сизим волоттям зблискувало широке плесо, то був Данастр, і людей смажила спрага, та вони мусили пити літепло з овечих міхів, бо тисяцькі суворо заповіли ратникам не те що пити воду, а й наближатися до берега. Маги справили требу, й кумири провістили перському воїнству не пити з сієї глибокої річки, а лише з малих. І вої суворо дотримувалися провісту, тим більше, що всі називали річку Тірою, по-арамейському се означало сеча, кожен же десятий у раті перського царя був арамеєць.

То здавалося дивним, щоб сеча бігла так осе між берегами широчезною річкою, проте земля була чужа, й кумири її теж, а надто люди, яких досі ніхто й краєм ока не бачив, зате начувся досхочу ще вдома, невидиме ж завжди термосить уяву.

Молодий комоник Оташ, який ще й бороди путньої не мав і їхав у четвірці крайнім, на гнідій кобилі, бо всі четверті мали під собою гнідих, треті сірих, другі вороних, а перші білих, аби решта ліпше бачила їх у січі, — сказав до товариша праворуч:

— А найвеличніший також п'є воду з міха?

В сей спекотний день не було приємнішого, як думати про ковток холодної води з гірського джерела, й воїн на сірому різаку теж облизав губи, та, перш ніж відповісти, зиркнув на «вороного». Той розмовляв із чільником лави, вже сивим персом на білому інохідцеві, й «сірий» одказав:

— Дурний ще ти, Оташе. Володар усього возить за собою срібляні глеки засмолені, а в них… — він любив покепкувати з юнака, якого йому приставили крайнім, і зумисно помовчав. — А в них вода із священного Хоаспу!

Й лише того він