Читати книгу - "Повторення пройденого"

class="book">Продзвенів дзвінок, і діти сипонули в коридор.

— Антоне, поквапся! — окликнув Антона Юра. — На великій перерві в їдальні давка.

— Ідіть, я дожену, — пообіцяв Антон.

Було трохи сумно, що він не виконає обіцянки. Щиро кажучи, Антон був не проти трохи затриматися і ще поспілкуватися з майбутнім батьком, який відкривався зовсім з іншого боку.

— Гаразд. Ми з Митьком столик займемо! — гукнув Юра і зник за дверима.

Антон обернувся до Насті. Дівчинка зосереджено запихала в сумку зошити, підкреслено не звертаючи на нього уваги. Вона злилася на Антона за те, що він втягнув її в цю історію. На училку, яка так жорстоко висміяла її перед класом. На себе за те, що пішла в Антона на повідку і залишилася тут ще на один урок. Зараз Настя була настроєна рішуче. Більше вона тут не залишиться ні на хвилину, і ніякі Антонові виверти на неї не подіють.

Щоб розрядити обстановку, Антон примирливо сказав:

— Усе ще дмешся? Я ж не винен.

Настя пустила його репліку повз вуха. Їй було гірко і кривдно. У Антона вже з'явилися дружки, і місце в їдальні для нього готові зайняти, а з неї всі тільки сміються. Ніби у відповідь на її думки, Настю окликнула Мила:

— Настю, ти з нами?

Настя мовчки похитала головою. Побачивши, що новенька засмучена, кілька дівчаток підійшли до неї.

— Ти що, через двійку така сумна? — спитала жаліслива Нікітіна з першої парти. — Кинь. Світлана тобі коляку всадить.

— Коляку?! — приголомшено перепитала Настя.

Вугілля від сажі не біліше! Скільки Настя пам'ятала своє навчання в школі, коляку не ставили навіть пропащим двієчникам.

— Авжеж. Світлана добра. Це вона з вигляду сувора, — навперебій затріщали дівчата. — Вона двійок майже ніколи не ставить. Намалює кіл, а потім, коли вивчиш і відповіси, виправить одиницю на четвірку.

Настя була зворушена чуйністю нових однокласниць. Вони так щиро співпереживали їй, що інцидент на уроці географії вже не здавався таким трагічним. Проте Насті не хотілося, щоб її вважали за цілковиту дурепу.

— Річ не у двійці,— сказала вона. — Просто я говорила правду. Все так і буде. Ось побачите. Україна буде закордоном, і Німеччина об'єднається.

— Тебе, подружко, зовсім на географії заклинило, — похитала головою Мила. — Плюнь ти на це! Пішли краще поїмо. Перерва велика, але не безкінечна.

Пропозиція піти до буфету була дуже доречна. Для гостей з майбутнього обідній час давно минув, і вони зголодніли. У Антона зажевріла надія, що він зуміє уламати Настю залишитися ще бодай ненадовго. Йому хотілося трохи краще узнати Юру Єрмака. Той виявився чудовим хлопчаком. Якщо б вони жили в один час, то напевно стали б нерозлийвода. Чому саме зараз, коли вони порозумілися, треба було йти?

— Може, правда перекусимо? Куди поспішати? — боязко вставив Антон.

Проте Настя не поділяла його зацікавленості минулим. Вона воліла пообідати вдома, тому рішуче відкинула запрошення дівчат:

— Ідіть, дівчатка! Мені треба з Антоном поговорити.

Почекавши, поки дівчата відійдуть, Антон похмуро мовив:

— Невже тобі не цікаво? Давай тут ще потусуємось.

— Досить, я по саме горло сита такою тусовкою. Ти мені обіцяв, — нагадала Настя.

Вони мовчки спустилися на перший поверх і перетнули фойє. Біля дверей їх зупинили дівчатка — класу із сьомого — з червоними пов'язками на рукавах.

— Ви куди? — строго спитала одна.

— І чому без форми? — поцікавилася друга.

— Може, я неформал, — насмішкувато мовив Антон.

— Та хоч формальдегід, а форму носити зобов'язаний, — заявила дівчинка.

— І взагалі, йдіть у клас. З уроків тікати негарно.

— А ви хто такі, щоб командувати? — обурився Антон.

— У тебе із зором проблеми? Пов'язки бачиш?

— Ну й що? — не зрозуміла Настя.

— А те, що ми чергові. Стежимо за порядком, — сказала дівчинка.

— Що, замість охорони, чи що? — спитав Антон і лише тепер звернув увагу, що біля дверей школи не було ні охоронця, ні столу, за яким він зазвичай сидів. — Прикол. А охоронець де? — остовпів Антон.

— Що йому тут робити, охоронцю? — не зрозуміла дівчинка.

— Мало що. Терористи нападуть.

— Які терористи? У тебе що, мізки в голові закипіли? Ти ж не за кордоном, — пирснула дівчинка, а друга серйозно додала:

— Годі нам зуби заговорювати. Повертай голоблі!

— Я що, кінь? — образився Антон, і тут над його вухом пролунав голос Людмили Михайлівни, тієї самої вчительки, яка першою зустріла їх у цій школі:

— Що тут таке?

— Вони