Читати книгу - "У черзі за святою водою"

в словах великого Гілберта, якщо він їх направду говорив. Адже доброму поетові потрібна все-таки не фантазія, а особливий хист знаходити вербальне вираження якихось неймовірних емоційних станів, які виникають і в математиків також. Кар’єра поета, якщо про таку можна говорити, цілком сумісна з іншими кар’єрами, і учень Гілберта (його ім’я ніколи не називається, це просто «один учень») ймовірно, є міфічною особою.

Вже зазначалося, що нематематики сприймають мате­матиків як осіб винятково розумних, іноді незаслужено. Дослідниці неодноразово доводилося бачити мимовільне захоплення в очах колег її матері, які дізнавалися, що дитина вчиться на мехматі. Та й зараз, коли вже мої знайомі довідуються про мою першу освіту, можу побачити в їхніх очах «сіркове» (із «За двома зайцями») «Ну й розумна!..» — звісно ж, ідеться про знайомих-гуманітаріїв.

Чи направду саме математика є палацом найбільшого розуму? Зрештою, і хімія, і фізика, і біологія — теж достатньо складні науки, в рамках яких працюють люди з досить високим IQ. Певне, математика є настільки величною, бо вона майже не дає шансу профанам поговорити про неї. Не існує або майже не існує профанного наративу, який переповідав би математичні теорії для обивателів, як це можливо, скажімо, для фройдівського психоаналізу («У підсвідомості людини завжди пантрує секс») чи навіть для теорії відносності, яку також можна звести до анекдоту («Три волосини на голові — мало, а в супі — багато»). Математичні теорії не припускають такого вульгарного поводження з собою. Тільки-но хтось почне пояснювати непосвяченим якісь положення, скажімо, геометрії Лобачевского, як слухати перестануть узагалі.

Ну а імідж математика як людини, на порядок розумнішої, ніж усі інші, створили самі математики. Думка про лінгвістів і філософів як інтелектуалів другого сорту озвучується в середовищі математиків будь-якого рівня регулярно, очевидно, то є своєрідний захист, притаманний будь-якій виробничій групі — від селян до філософів — мовляв, саме ми є «сіллю землі».

І тут прийшов час сказати кілька слів про математику та інші природничі науки саме в контексті СРСР. Науковці за СРСР належали до радянських еліт. Захист кандидатської, а надто докторської, дисертації гарантував суттєво кращий життєвий рівень, ніж праця вчителя у школі чи інженера на виробництві. В СРСР іще існували партійна, військова, мистецька еліти, куди потрапити було суттєво складніше, і це значно більшою мірою пов’язувалося з підлабузництвом, ба навіть продажністю. А от захист дисертації з природничих наук — то була направду винагорода природного таланту, мінімальне угодовство зі слизькою радянською ідеологією. Таки складались об’єктивні передумови вважати науковців-технарів чи не єдиною справжньою елітною групою колишнього СРСР. За брежнєвських часів вони навіть могли собі дозволити деяку громадську діяльність. Кілька українських математиків, серед яких були Анатолій Ско­роход, Юрій Березанський, Володимир Вишенський підписали 1968 року так званий «Київський лист» із вимогою припинити прак­тику протизаконних політичних судових процесів. Ці люди були викладачами на курсі, де я вчилася. Вишенський викладав винятково українською, не був тоді навіть кандидатом наук, мав тиху славу «зареєстрованого» націоналіста. Член-кореспондент АНУ Березанський і дійсний член АНУ Скороход, нині професор Масачусетського університету, викладали російською, перебували на високих ступенях ієрархії наукового світу. Не думаю, щоби ці люди пішли на якесь тяжке угодовство заради радянської кар’єри. Вони робили кар’єру математиків, яким дозволялося трохи більше, ніж гуманітаріям.

Але, перш ніж замислюватися про будь-яку кар’єру, необхідно спершу здобути вищу освіту. Що ж вело ви­пускників шкіл саме на мехмат? У кожного була своя дорога, але, гадаю, і тут можна знайти кілька загальних пояснень. Перша причина — екзистенційна: елементарна математика і ті первні вищої, які даються у старших класах середньої школи, вимагають зовсім іншого типу мислення, ніж успішне засвоєння того, що складає програму вищих навчальних закладів. Абітурієнтові здається, що в університеті він буде так само легко засвоювати матеріал, як це було в школі. Цього не відбулося. Але університету не кинеш. З одного боку, тримало почуття обов’язку, з іншого — нерішучість і шкода витраченого на математику часу. Та й куди подітися потім, коли кинеш мехмат? Адже, і це по-друге, вступні іспити на природничі факультети подолати було суттєво легше, ніж на філологічний, історичний чи філософський. Так воно зараз, так було і в далекі часи, коли освіту здобувало наше покоління. А по-третє, в ті часи існували оті самі вже згадані могутні ідеологічні фактори, які багатьох гуманітарно обдарованих відвертали від тогочасної гуманітаристики. Як результат, сьогодні не дуже й малий відсоток літераторів та інших гуманітаріїв мого покоління мають технічну освіту.

Під час навчання на мехматі ми багато часу витрачали на історію КПРС, політекономію, науковий комунізм. Ці предмети якоюсь мірою розширювали наш світогляд, але ще більшою мірою звужували його. Але в наші спеціальні предмети застійницька ідеологія не втручалася через повну нездарність осягнути бодай дещицю того, що осягали ми, зокрема й ті, хто аж ніяк не належав до золотого фонду мехмату. І наша спроможність хоча б у скромному обсязі засвоїти диференційні рівняння й математичну фізику мимоволі сприяла підвищенню нашої самооцінки та зміцненню самоповаги. Гадаю, чи не кожен із нас мимоволі відчував презирство до філологів та істориків, на яких, як ми вважали тоді, вивчитися зможе кожен баран. Ми цілком могли би засвоїти те, що вивчаєте ви. А чи спроможні ви хоча б на трійку скласти теорію оптимізації або вступ до теорії марківських процесів? І наші викладачі також підтримували в нас упевненість, ніби саме математики роблять справу, а недолугі філологи та історики вивчають на своїх факультетах те, що повинна знати кожна ерудована людина. Отже, математичний снобізм саморепрезентації математика як інтелектуала першого сорту закладався у студентські роки та підтримувався численними викладачами й нечисленними викладачками.

Я закінчувала мехмат на кафедрі теорії ймовірностей, і моєю вузькою спеціалізацією була математична статистика. Не треба хапати з неба зірок, достатньо засвоїти ази, щоби припустити, що курс, де навчалося 200 осіб є досить солідною вибіркою, аби робити деяку статистику. Тим паче, і особистий склад тих, хто вчився на мехматі, також був великою мірою випадковим. Серед нас було чимало випускників фізико-математичних шкіл, але не тільки палка любов до математики в чистому вигляді вела на мехмат. Зрештою, на курсі у 200 осіб для десятьох-дванадцяти